Знов озирнувшись на море, я зауважив, як слідом за першим кораблем вигулькнули десятки нових щогл. Отже, безперечно, це жахливі каніби. Вождь сигуаїв переймався недарма: наш корабель, що пристав скраю острова, впав в око найнебезпечнішим тутешнім мешканцям.
Порахувавши кількість кораблів й уявивши, скільки воїнів вони, можливо, мають на борту, один із сигуайських командувачів віддав наказ терміново відступати в ліс. Спостерігаючи за тим, як тубільці один за одним зникають у чагарниках, я мучився, намагаючись вирішити, як учинити нам; якщо ми сховаємося разом із сигуаями, то наш корабель потрапить до рук людожерів, а якщо вийдемо назустріч, то, безперечно, програємо, адже вони чисельно переважають нас. Лишався ще один варіант поведінки — найслабший, але за наших обставин — єдино прийнятний. Дипломатія. Ковзнувши поглядом по піщаному березі, я переконався, що лише я та моя команда лишилися на виду — частково на суходолі, а частково — на кораблі. Кучка людей проти десятків кораблів. І раптом я збагнув, що переговори вести буде вкрай важко, адже мій, говорячи офіційною мовою, головний радник, Маоні, досі не повернувся зі своєї подорожі у глиб лісу. Але ж саме він чудово спілкувався таїно, якою розмовляли й каніби, знав, як правильно звернутися до їхніх вождів. Жоден з моїх земляків не міг похвалитися дипломатичною освітою, навпаки — вони не мали жодної освіти.
Поки я так міркував, каное з канібами вже стали на якір поряд з нашим кораблем. Загалом кораблів було дванадцять, й у кожнім сиділо від десяти до п’ятнадцяти чоловік. Вигляд вони мали жаский: обличчя розфарбоване по-бойовому, а на шиях висіло намисто із зубів та кісток, вочевидь людських. Щойно побачивши їх, я збагнув, чому люди з інших племен прозвали їх каніба, — як я вже казав, це слово мовою таїнів означає «погані люди». Я наказав своїм не торкатися зброї, зберігати спокій і нічого не казати. А новоприбульці вже націлили на нас стріли та списи. Я міркував, що коли вже сигуаї, попри чисельну перевагу, втекли, щойно почувши слово «каніби», то нам, мабуть, не варто приховувати, що ми — мешики. Мешканці тутешніх островів багато чули про військову потужність Теночтитлана й бачили землі прибережних народів, спустошені нашим військом. Ім’я Уїцилопочтлі звучить для них загрозливо, й ніхто просто так не кинеться битися з його воїнами. Тому я показав на оперену змію, яка роззявила сповнену зубів пащу, й твердо мовив до того, хто, найпевніше, був командиром загону: «Вітаю тебе від імені Кетцалькоатля. Мене звуть Кетца, я посланець Тицока, тлатоані Теночтитлана».
Звісно, командир не розумів мови науатля, але про те, що ми мешики, таки здогадався. Я зауважив на обличчі у нього тривогу й спантеличення. Тоді я додав: «Ми прийшли з миром. Ми зупинилися лише для того, щоб полагодити корабель, і повертаємося до Уастеки — у наші володіння, які подарував нам Уїцилопочтлі, повелитель війни». Останні слова негайно подіяли: одна згадка про бога жертвоприношень позбавила канібів войовничості. Утім, командир не наказав своїм людям опустити зброю. Повернувшись у бік одного з кораблів, він прокричав нерозбірливе для мене слово. Цю команду переказували з каное в каное, допоки, зрештою, останній човен не наблизився до нас. Невисокий чоловічок, що мав трохи інакший за решту вигляд, перескочив на борт головного каное й став поруч з командиром. Касик канібів щось промовив, і, на мій подив, маленький чоловічок, поглянувши на мене, переклав його слова моєю мовою: «Вітаю тебе від імені богів удачі, і хай оберігають вони тебе від Уракана, бога вітрів та бур». Таким було офіційне вітання, у якому, безсумнівно, крилася загроза: позаяк я назвав страшне ім’я Уїцилопочтлі, вождь, у свою чергу, застеріг мене, що має свого заступника — бога Уракана.
Без жодних натяків на прихильне ставлення, так і не віддавши наказу своїм людям, щоб опустили луки, касик канібів запропонував нам зійти на берег, щоб провести переговори. Ми підкорилися. Командир, перекладач та ще двоє ад’ютантів влаштувалися на укривалі, а нам показали місце на піску, щоб беззастережно показати, хто тут за головного. Тим часом воїни висаджувалися на піщану мілину без жодного опору, адже за сигуайцями й слід прохолов. Я не йняв віри власним очам — за канібами слідом на суходіл висаджували десятки тварин, якщо лишень їх можна було так назвати: за розмірами та статурою вони скидалися на собак, однак на собачих тілах були людські голови! Ці тварини снували берегом, винюхуючи щось не псячими, а достоту людськими носами. Вони не гарчали, їхнє мовлення радше скидалося на бурмотіння. Дивакуваті створіння гризлися між собою, б’ючись за їстівні рештки, які повикидали сигуайці, тікаючи поспіхом. Людські обличчя спотворювались у звірячому вищирі. До того ж тварини промовляли щось схоже на слова. Гадки не маю, навіщо каніби використовували їх, та незважаючи на дрібний розмір, ці тварюки наганяли на моїх людей чималого страху.