Якщо до того, як з’явилися каніби, мене турбувала відсутність мого головного помічника Маоні, то тепер я бентежився, що він ось-ось з’явиться, гадки не маючи про зміну обставин, і за це він, можливо, накладе головою. Тому я вирішив застерегти касика про імовірне повернення Маоні, щоб його не сплутали із сигуаєм. Почувши мої пояснення, касик відповів, що я можу не перейматися і на знак свого доброго ставлення він накаже знайти Маоні й привести його до мене. І враз поцікавився метою нашої зупинки на цих островах. Пам’ятаючи про те, що каніби давно намагаються встановити свою владу над усім архіпелагом, я сказав, що ми прибули, щоб укласти торговельну угоду. Тлумач переклав мої слова, та, на мій подив, касик надовго зайшовся голосним реготом. Він переповів мої слова ад’ютантам, і тоді розреготалися всі гуртом. На звук позбігалися пси з людськими головами, обличчя були байдужі, але вони радісно махали хвостами й плигали навколо касика. Я не міг збагнути причини таких веселощів: чи то каніби неправильно мене зрозуміли, чи то вони так раділи, чи, навпаки, виказували невдоволення. Радше за все нічого доброго така реакція не провіщала. Врешті, досі посміюючись, вождь сказав щось перекладачеві, погладжуючи собі черево. Доказавши, він угамував регіт, щоб перекладач передав його слова. «Те ж саме ми казали цибонеям, макоришам та сигуаям. „Ми прийшли з миром, щоб укласти добрі угоди“. І з декотрими ми зав’язали надзвичайно апетитні стосунки», — казав вождь, продовжуючи гладити собі черево й трусячи намистом з людських зубів та кісток. Раптом усмішка зникла з його обличчя, й він вів далі, вже похмуро вишкірившись: «Найперше, що каже полководець, перед тим як напасти: ми прийшли, щоб торгувати». Він ураз наказав своїм людям, і вони знерухомили моїх людей, позв’язувавши кожному руки та ноги. Пси з людськими мордами люто шкірились у їхній бік. Я сказав касикові, щоб той негайно звільнив мою команду, і тоді зв’язали й мене теж. Я тут-таки застеріг вождя, що якщо експедиція, яку послав мій тлатоані, не повернеться у Теночтитлан протягом кількох наступних днів, йому та його людям доведеться відповідати за наслідки. І дав зрозуміти, що цей випадок може спричинитися до війни. А якщо вождь, навпаки, прийме нашу дружбу, то мій тлатоані, можливо, стане його найбільшим союзником у боротьбі з рештою остров’ян. Помовчавши, вождь відповів, що має поміркувати. А доти мої люди перебуватимуть під його опікою — таким було його дипломатичне формулювання. Хоча насправді це означало, що допоки він вирішить, моя команда перебуватиме у нього в полоні. Двоє псів-людей метушилися навколо мене, повсякчас обнюхуючи своїми людськими носами.
За кілька годин каніби отаборилися й запросили мене відпочити в одній з хатинок, які називають боїо. Від Маоні досі не було жодної звістки. Мимохіть я провалився у глибокий сон.
Прокинувся я водномить, через різкий поштовх. Розплющивши очі, зауважив, що мене трусить за плечі страшнючий каніб, розмальований ніби для битви. Я не відразу збагнув, що саме цей чоловік був мені за перекладача, обличчя було майже невпізнанним під смугами червоної та білої фарби, які надавали йому лютого вигляду. Прислужившись нагодою, я спитав перекладача, звідки він знає науатль. Але замість відповісти він наказав мені збирати речі: касик прийняв рішення й бажає мені його повідомити. Для мене було загадкою, чому цей чоловік, маючи прикметну мешикську зовнішність, мешкає серед чужих йому остров’ян, з якими імперія не має жодних відносин. Утім, по-справжньому мене турбували лише два інших питання: чи повернувся Маоні і яке рішення ухвалив касик, у чиїх руках зараз були життя всіх нас. Але перекладач більше не розмовляв до мене, лише відвів мене до командувача.
Стояла непроглядна темрява. Касик так само сидів на укривалі, наче для нього не існувало часу. Він мав спокійний вигляд, крива осмішка, з якою він допіру розмовляв зі мною, зійшла з його обличчя. Командир канібів запалив сухий листок койби й запропонував мені викурити його разом. Цей обряд гостинності подарував мені добрі сподівання. Вдихаючи густий дим від листка, що тлів, я спитав про свого помічника, Маоні. Касик обмінявся кількома словами з офіцером, але мені нічого не сказав. Натомість спитав, чи я добре спав. Те, що він таким чином повів розмову, збентежило мене, але я розумів, що наполягати не варто. Тоді я заговорив про долю решти команди, й касик махнув рукою вбік. Я втішився, переконавшись, що з них познімали мотузки й вони сиділи навколо вогнища у гурті з воїнами-канібами, палили, обмінюючись жестами та звуками — то була для них єдина можливість розмовляти. Здавалось, мої люди ніби заслужили довіру й людей-псів теж: вони весело бавилися з незугарними створіннями, як із щенятами. Касик запросив мене до столу, зауваживши, що побалакати й домовитись можна й за обідом. Мене почастували якимось питвом — гірким, але смачним. Я вже давно мучився спрагою, тому висушив усе залпом. Один зі служок знову наповнив келих, і я легко перехилив його вдруге. Потому відчув, як у голові приємно запаморочилось. Я усвідомлював, що це недобре, але все-таки прагнув випити ще. Я знав, що у багатьох народів уживати алкоголь не було незаконним, і каніби, безумовно, належали саме до таких. А от у Теночтитлані пити на-стоянку агави та інші подібні напої було заборонено. Утім, я вважав, що нехтувати гостинністю канібів буде неввічливо. Придивившись пильніше до гурту біля вогнища, я збагнув, що взаємна прихильність полонених та вартових була спричинена духом найрозпуснішої пиятики. Тож я вирішив покластися на волю обставин. Я ніколи раніше не піддавався сп’янінню, але швидко збагнув його небезпеку: ти поринаєш у таке раювання, що цей стан хочеться продовжити якнайдовше. Прихильність канібів могла означати лише одне: вони приймають нашу пропозицію дружби. Мою чарку знов налили по вінця й принесли полумисок з їжею. Лише тепер я збагнув, наскільки я зголоднів. Я набирав повний рот гарячої та смачної заливки, вихоплюючи шматки м’яса з бульйону так стрімко, що навіть не боявся обпекти пальці. Касик розпитував про наш корабель і вихваляв його, кажучи, що ще ніколи не доводилось йому бачити так гарно зробленої «піроги» — так він назвав корабель. Я дякував за похвалу й віддавав лестощі сторицею, розхвалюючи судна канібів, а сам продовжував бенкетувати. Раптом я намацав щось тверде, поперхнувшись, виплюнув те, що спершу вважав за кісточку. Поклавши неїстівну річ на долоню, роздивився пильніше й здригнувся від жаху. Жодних сумнівів: це було обсидіанове кільце, яке Маоні носив у носі. Пригадую лишень, як підвівся й вихлюпнув рештки у полумиску на вождя, котрий знову зловісно розреготався. Голова пішла обертом, я заледве тримався на ногах. Я стиснув руків’я меча, ладний ринути у бій, та цієї миті з чагарників вигулькнув гурт канібів. Заходячись реготом, вони винесли з лісу чоловіка, обличчя якого вкривало сукно. Коли сукно рвучко стягли, я переконався, що то мій помічник. Маоні був живий-здоровий! От тільки його ніс позбавився звичної прикраси — безсумнівно, саме вона лежала на моїй долоні.