Окрім Маоні, мало хто з команди ясно розумівся на моєму плані. Після численних пояснень і безлічі експериментів з круглими плодами та іншими кулястими об’єктами, котрі лишень знайшов у нас на борту, я усвідомив, що не в змозі довести своїй команді, що, утримуючи курс на схід, ми досягнемо заходу, тож я вирішив надалі не марнувати часу на зайві розмови. Мої люди просто втішалися думкою про повернення додому — чи то зі сходу, чи із заходу — байдуже. Для мешиків головною принадою, яка змушувала їх веслувати, була мрія стати володарями земель, які нам ще належить завоювати. А от уастеків, навпаки, гнало вперед відчуття свободи — для них наша подорож була способом уникнути жорстокого гніту, який поневолював їх на батьківщині. Донині всі ці міркування не суперечили уявленням моєї команди про те, як влаштовано світ: більшість мешиків та уастеків вважали, що щойно ми дістанемось закрайка горизонту, впадемо у прірву. Решта вірила в існування лихого бога моря, котрий буцімто заборонив людям втручатися у його володіння. Дехто навіть згадав про Амаліналлі — Великий смерч на кшталт ока, навколо якого вода закручується у нещадну спіраль, котра впивається у Землю до самої глибочіні, змішуючись з киплячою лавою у самому центрі світобудови.
Я точно вмів визначити, коли жага до слави поступалася місцем найгіршим передчуттям — і навпаки. Коли ми йшли спокійним морем, усі душі сповнювалися сподіваннями на краще, і розмовляли ми про багатства, що на нас чекають. Та варто було морю лише трохи збуритися, коли хвилі гойдали корабель з боку в бік, як на палубі запановувала гнітюча тиша, обличчя полотніли, як у мерців, темні вірування моїх веслярів втілювались у їхніх молитвах про заступництво будь-яких богів. Але ми досі гадки не мали про справжню лють, на яку здатен Повелитель морів.
Як я вже казав, у кожного члена команди були власні причини вирушити у цю небезпечну подорож. Уастеків провадило вперед прадавнє прагнення свободи, непохитне бажання звільнитися від гніту завойовників, мрія про втечу у майбутнє — незбагненне, але все-таки не таке зловісне, як їхнє нещодавнє минуле. Мешиків же, окрім прагнення втекти з ув’язнення, скеровувало честолюбство: вони прагнули не лише стати володарями відкритих земель, а й оповитися величчю володарів, щоб поприкривати свої шкури розбійників та душогубів. Я чудово розумів спонуки моїх людей, але досі нечітко усвідомлював, якими ж причинами керуюся я сам.
Люба моя Ішоє, я вже зізнавався тобі, що мене не принаджує володіння відкритими землями чи розширення кордонів імперії. Календар дає нам похмурі пророцтва, і тлатоані чув мої слова: якщо наш народ не подасться у майбутнє, воно прийде до нас, щоб обернути нас на минуле. Глибоко у моїй душі жевріє незбагненне переконання, що наша подорож, можливо, врятує Теночтитлан від руйнування, яке передрікає календар. Я часто повторював тобі, що море — то двері, котрі поєднують минуле з майбутнім, і що, пливучи на схід, можна досягти заходу, — а отже, місце народження може стати й місцем занепаду. Саме у цьому моя мета — досягти землі початку, Ацтлану. Я глибоко переконаний, що там, у далекому Краю чапель, ми, пізнавши таємницю свого походження, спроможемося відвернути загибель нашої батьківщини. Наразі мені немає чого додати, але, може, поки ми просуваємось уперед, мої здогади переростатимуть у впевненість, а мої питання обернуться на відповіді.
Незбурені морські течії, що направляли наш корабель, лагідні вітри, що роздмухували тростини наших вітрил, прозоре небо, залляте променями сонця удень і зоряне вночі, — усе це несподівано нас покинуло. Просуваючись на схід, ми побачили вдалині лиху бурю, що летіла просто на нас. Тож, хай у який бік ми відхилялись від вибраного курсу, уникнути зустрічі так і не змогли. Небо почорніло, ми наче увійшли до печери, високе склепіння котрої зроблено не з хмар, а з каміння. Нам у ніс подув холодний вітер; ми були змушені згорнути вітрила, щоб вони не полетіли разом зі щоглою. Блискавиці у морі були так близько від нас, що грім гримів одночасно із зблисками світла, а навколо корабля здіймалися водяні мури. Усі з’єднання на кораблі оглушливо скрипіли, ніби ось-ось розірвуться на тисячі уламків. Якби не потреба щохвилини скеровувати дії команди, аби втримати корабель на плаву, я б поринув у відчай. Батько навчав мене, що страх треба долати силою розуму, займаючи розум практичними міркуваннями, які мають за мету — вилізти з халепи й не поступатися паніці. Саме паніка засліплює людину, обертаючись на її ката. Поза тим, я зауважив: що більше я віддаю наказів своїй команді, що більше займаю їх роботою, хоч би вона й геть марна, то краще вони опановують страх.