Жодного разу донині я не бачив такого лютого моря: наш корабель раптом підносився нагору, ніби злітаючи, на якусь мить ми завмирали на верхівці водяної гори й ураз падали у колодязь, такий глибокий, що видавався нам бездонним. Хвилі скидалися на клоччя піни, які вилітали з пащі якогось знавіснілого звіра. Вітер ганяв корабель, як йому заманеться. Хоч як мої люди напружували весла чи ставили їх прямовисно у воду, ми не мали змоги скеровувати корабель. Злякавшись, що весла зламаються, я наказав прибрати їх, і ми поклалися на волю океану. Нам доводилося міцно триматися й навіть обперізуватися мотузками, щоб не повилітати за борт: хвилі перекочувалися через палубу з такою силою, що щоразу, як вода спадала, ми мусили перевіряти, чи всі лишилися на місці. Я ніколи не бачив такого загрозливого неба: не збагнеш, чи день, чи ніч, нам світило вогнище, що палало у небесах, — саме таку подобу мали блискавиці в небі. Здавалося, ніби вони замірилися запалити нашу щоглу. Неймовірно, що ми досі не пішли на дно. Дощ навіть і на думці не мав ущухати, він періщив так, що ми вже не розбирали, яка вода йде з моря, а яка — з неба.
Моя команда молилася до своїх богів: уастеки закликали Хурикана, просячи його милості, мешики просили змилостивитися над ними Тлалока, бога дощу. Ми всі були вкрай виснажені, й дехто вже мріяв про смерть, аби раз і назавжди покінчити із цим мордуванням. Але я не міг дозволити таких думок, адже якщо ми прагнемо вижити, треба було продовжувати боротьбу.
Ми прожили серед шторму цілих два дні. І раптом буря вщухла так само несподівано, як і розпочалася. Дощ припинився, хвилі затихли, небо посвітлішало. Легенький вітерець розганяв хмари, й у проміжках між хмарами виднілося блакитне небо — достоту як безхмарне небо, що супроводжувало нас у перші дні подорожі. Я побачив сльози на очах багатьох своїх людей. Оці жорстокі мешики, грабіжники й убивці, засліплені жагою наживи, не соромлячись плакали, мов діти. За плечима лишилося стільки туги, страху та напруження, що вони почасти плакали від болю, а почасти — від радості. Певна річ, уастеки поводилися геройськи: ніхто з них раніше не потрапляв у шторм у відкритому морі, хоч вони знали про небезпеку моря не зі слів, ще з дитинства звикнувши жити у каное. А от мешики пройшли справді через страшне випробування: для цих людей, народжених у гірській країні, які бачили лише спокійне озерне плесо, що омивало Теночтитлан, море було чужим та зловісним.
Лише коли неспокій остаточно минувся, я наважився огледіти корабель, щоб перевірити, чи немає пошкоджень. Ми п’ядь за п’яддю перевірили з Маоні всі поверхні. Продивившись усе до останньої дрібної щілини, ми переконалися, що наш корабель збудовано справді надійно: ми не знайшли жодного великого пошкодження, лише несуттєві подряпини, які можна було залагодити просто на борту. Я вирішив, що ми спокійно можемо продовжувати подорож.
У ту мить я ще гадки не мав, що ми стоїмо на порозі ще більш загрозливої небезпеки, ніж буря морська. Буря причаїлася у серцях моїх людей.
(…)
Небо було прозорим, вітер дмухав розмірено. Утім, обличчя у багатьох веслувальників спохмурніли, похмуро стало у них і на душі. Уже добігав кінця термін, за який я сподівався дістатися нових земель, однак ніщо не вказувало на їхню незабарну появу на обрії. Ейфорія, яка пойняла команду після пережитої бурі, була нетривалою. На зміну радості прийшла злість. Люди запитували себе, чим вони заслужили таку немилість богів. Я зауважив, як мешики перешіптуються, дивляться на мене косим оком, не приховуючи своєї неприязні. Й тоді, щоб не допустити, щоб сім’я свавілля проросло, я наказав усім зберігати мовчання. Я непохитно застеріг, що будь-кому, чиє перешіптування буде помічено, зв’яжуть руки-ноги й кинуть у трюм. Найстарший з мешиків, поклавши весло, підійшов до мене. Не дивлячись в очі, на знак поваги, він сказав, що боги мають причину лютувати: якщо ми хочемо мати успіх у нашій справі, то треба справити жертвоприношення для Тлалока. Поза всяким сумнівом, бурю послано нам богом дощу як застережний знак. Певна річ, ми схибили, не спробувавши запастися на островах полоненими, яких можна жертвувати. А потому старий злодійкувато роззирнувся, наблизив губи до мого вуха й прошепотів, сподіваючись розуміння однокровця: «Треба б подарувати Тлалоку крові одного із цих, щоб умилостивити бога й повернути його прихильність». Певна річ, згадуючи про «цих», він мав на думці уастеків. Щойно я почув таку пропозицію, кров моя збурилась, наче чавун на вогнищі. Заледве утримався, щоб не схопити старого за горлянку. Я навіть покарати його не міг, адже тоді його задуми стали б загальновідомими, дізнались би й уастеки, що призвело б до смертельної сутички між двома групами. Саме тому я стримався, відповівши, що для першого разу я нічого не чув, але якщо старий наважиться сказати те саме знову, я, не вагаючись, власноруч уб’ю його. Мешик повернувся на своє місце й схопив весло. Але я усвідомлював, що у ту мить сім’я заколоту вже посіяно у ґрунт.