Ми йдемо курсом на схід. Вітер попутний, море спокійне. Сьогодні ми чимало пропливли. Хвилювання у душах зростає.
Взявши з Маоні слово, що він нічого своїм не розповість, я обговорив з помічником прагнення мешиків правити жертвоприношення богові дощу. Його надзвичайно стривожили мої слова. Ось уже чимало років народ Маоні, поневолений нашими, править жертвою для утамування кривавої спраги мешикських богів. Окрім занепокоєння, побачив на його обличчі тінь неприязні. Гнів Маоні цілком небезпідставний: після стількох років гноблення уастеки нарешті стали рівні зі своїми багаторічними ворогами у цій маленькій плавучій державі. Я усвідомлюю, що чимало з них готові померти в ім’я справедливості.
Я молюся Кетцалькоатлю, щоб зберіг мир.
Сьогодні на небі показалися чорні хмари, й усі перелякано дивилися на небо. Недавні спогади про шторм руйнують моральні засади моєї команди. Хвилі ставали чимраз вищими, пориви вітру — усе більш шпаркими. Тієї ж миті, коли корабель жалісно застогнав у відповідь, старий мешик скочив зі свого місця, припинивши веслувати, й, дивлячись на мене лихим поглядом, вимагав, щоб я віддав Тлалокові те, що йому належить. Він заговорив уголос, нехтуючи наслідками. Уастеки, які зналися на звичаях мешиків і звикли до їхнього жорстокого ставлення, враз збагнули сенс сказаного. Більшість мешиків поскакували на ноги, кинувши весла, й оточили мене колом. Вони почали лаятися, називаючи мене божевільним та брехуном. Вони кричали, що я веду корабель туди, де хвилі падають у бездонні прірви, й що ми маємо негайно розвернути корабель назад й пожертвувати одного з уастеків. Спочатку я сказав, що не допущу, щоб упала хоч одна крапля крові, потім намагався переконати, що зворотний шлях буде набагато довшим за просування вперед, на схід. Я наполягав, що якщо ми продовжимо плисти у бік, де сходить сонце, ми швидше дістанемось землі. Але переконати їх у будь-чому було зовсім неможливо. Що ближче були чорні хмари, то більше наростала тривога. Уастеки під проводом Маоні теж посхоплювалися з місць, прагнучи втрутитись, але один з мешиків, той самий, що пошкодив корабель ударом весла, обхопивши мене ззаду, приклав мені до горла обсидіанове лезо. Знаючи, як дорожать мною уастеки, я наказав їм не підходити, якщо тільки вони не прагнуть стати свідками моєї смерті. Отже, захопивши мене у полон, мешики наказали Маоні розвертати корабель і вирушати у зворотну путь. Мій помічник відповідав на те, що це буде вірна загибель для всіх нас, адже ми не маємо вдосталь води та їжі, яких вистачить на стільки днів. Виказавши неабияку мудрість, Маоні переконував, що життя кожного члена команди конче необхідне, щоб завершити подорож, і якщо ми переживемо бурю, то це лише завдяки тому, що команда працюватиме, як годиться. Якщо нам бракуватиме хоч одного — загинуть усі. Я відчував, як лезо усе щільніше притискається до мого горла. Побачивши, як кров цівкою побігла по моїй шиї, Маоні поспіхом почав роз’яснювати, що я — єдиний, хто здатний точно розрахувати курс корабля, що якщо мене вбити, то ми станемо іграшкою для хвиль. Це був сміливий та хитрий виверт, адже насправді мій помічник аж ніяк не поступався мені в обізнаності в мореплавстві. Утім, усі переконання були марними. «Нас поведе Уїцилопочтлі, коли ми дамо йому те, що він просить», — була коротка відповідь найстаршого мешика. Прийнявши на віру його слова, решта почала вигукувати ім’я бога жертвоприношень, достоту як натовп робив це у Теночтитлані, перш ніж розпочати кривавий ритуал.
Уїцилопочтлі знову прийшов по мене, й тепер, здавалося, ніщо не стане його прихильникам на заваді перерізати мені горлянку й нарешті, вже напевне, віддати божеству моє серце.
Тієї миті, коли заколотники вже замірились проштрикнути мені горлянку, сталася подія, яку за таких обставин я вважав галюцинацією. Але ж ні, зачаровані погляди команди звернулися у той же бік, куди дивився я. Нам назустріч йшло інше судно, з чорного дерева, яке спереду вінчала голова дракона. Усі вітрила піднято, уздовж палуби було видно довгий ряд весел. Корабель рухався так швидко й плавно, ніби плив у повітрі, зовсім не торкаючись води. Прекрасний човен промчав просто повз нас, і ми здивовано побачили неповторне обличчя капітана: то був Кетцалькоатль. Він мав на голові величезні роги, у нього була дуже біла шкіра й довжелезна червона борода, яку розвівало вітром. Саме у такій земній подобі Кетцалькоатль поставав у вирізьблених зображеннях. Бог життя дивився на нас так само здивовано. Коли кораблі на мить зустрілися бортом до борту, капітан промовив незбагненне слово: «Вотан».