(…)
Ніхто не мав сумніву, хто був капітаном корабля. Тепер мешики, впавши на коліна, повторювали ім’я Кетцалькоатля, а не Уїцилопочтлі. Ніхто не зрозумів сенсу таємничого слова «Вотан», але всі вирішили, що бог життя постав у своїй земній подобі, щоб підтримати мене. Мене враз звільнили, визнавши мою владу цілком. Провісники бурі зникли так само, як і корабель Кетцалькоатля, що ще більше посилило віру моїх людей у божественне єство мореплавця, якого ми зустріли. Віднині ми просувалися лише на схід, вітер дув попутний, море було спокійним.
Згодом Маоні покликав мене до себе й тихо заговорив: можливо, то був корабель однієї з містичних флотилій викінкатлів, про які йому стільки розказували в Уастеці. Ніхто не знав походження цих червонобородих людей, які, за літописами, завжди приходять з північних берегів. Але я гадав, що то був саме Кетцалькоатль, бог життя, який стільки разів рятував мене з безжальних кігтів Уїцилопочтлі. Хай там як, а мій помічник не збирався видавати своїх міркувань, щоб мешики не сумнівалися у божественній природі корабля й не здійняли нового заколоту.
(…)
Я чимало розмірковував про зустріч з Кетцалькоатлем. Його поява була не лише рятівним втручанням, а й безперечним знаком. Він указував нам шлях не гірше за зорі на небосхилі. Його корабель йшов слідом за сонцем, а отже, він почав шлях десь на сході, тож попереду на нас чекає суша. І навіть, якщо згодитися з припущенням Маоні, і ми дійсно зустріли експедицію викінкатлів, це теж є добре передвістя. Розміром той корабель був дрібнішим за наш, а отже, не міг узяти на борт більше харчів, ніж ми, значить, у будь-якому разі, нові землі вже неподалік. Це була для нас вагома звістка, адже наші їстівні запаси вже вичерпувались. Я суворо втаємничував, скільки й чого у нас лишилось. Мені вже довелося зменшити порції їжі та води. Поки що я робив так, що команда не помічала, що раціон зменшено. Тепер їжу подавали у не таких глибоких полумисках, тож вони були ущерть повними. Так само я вчинив з водою: наказав напувати команду частіше, але з меншого посуду. Як довго протримаємось на таких хитрощах? Очі можна обдурити, а ось шлунок так чи інак відчує істину.
Все залишається без змін.
Мої люди починають виказувати ознаки голоду та знесилення. Веслувальники швидко втомлюються. Тепер ми б уже не витримали бурю. Я сам помітив, як схуднув та охляв, адже їм дуже мало. Я радше віддам свою порцію команді. Через голод люди дратуються, то тут, то там вибухає сварка. Тепер я вже не в змозі приховувати, що запаси наші тануть. Найгірше з водою: її вистачить лише на кілька днів. Навіть нотатки продовжувати стає важко.
Надії мої тануть разом із запасами продовольства. Строк, у який ми мали б, за моїми розрахунками, дістатися землі, неухильно наближається, а землі чомусь не видно. Троє людей занедужали, і я хвилююся за їхні життя. Маоні, мій відданий та славний Маоні, вже кілька днів нічого не їсть, щоб команда мала більше харчу. Якщо на борту не розпалився новий бунт, то лише тому, що головні заколотники надто знесилені для опору.
Кохана моя Ішоє, настав кінець. Немає більше нічого — ані води, ані продовольства. Здорові виснажені, а хворі — в агонії. Я єдиний завинив у цій трагедії, мабуть, мені варто було дозволити, щоб мене принесли в жертву.
Сьогодні, лежачи голічерева і чекаючи, коли прийде смерть, я зауважив над нашим кораблем птаха. Це був атотль. Я не відразу збагнув, наскільки важливим є побачене. Зібравшись на силі, я показав пальцем у небо. Й ті, що лежали поруч зі мною, теж повернули голови. Один з моїх людей підвівся й побачив, що поряд з кораблем плаває якась трава. Безперечно, то свідчило про землю неподалік. Інший матрос, у якому наче вже й не жевріло життя, рвучко скочив на ноги й зліз на щоглу. Тримаючись рукою за рею, іншою він зробив над очима козирок, щоб затулитися від палкого сонця. Покрутивши головою з боку в бік, матрос поглянув на схід і раптом з останніх сил вигукнув жадане слово: «Земля!»