Ми всі підвелися на ноги, наче воскреснувши до життя.
Частина третя
1
Ідол на хресті
Подорожній щоденник Кетци обривався після прибуття на нову землю, тепер він писав не щодня, а лише коли дозволяли обставини. Більша частина літописів про пригоди сина Тепека на новому континенті складалася з пізніших його споминів та розповідей членів команди, які повернулися з походу живими.
Коли мореплавці — хто виснажений, хто напівживий — побачили після сімдесятиденної подорожі вдалині розітнуту смугу невизначеного кольору, у них знову запалав вогонь життя, котрий ще нещодавно зотлівав останніми вуглинками. Забагато прикмет свідчило про близькість землі, це було непомильно. Чайки, які кружляли над водою, все густіші жмути очерету на воді були для мореплавців несхибними знаками. В міру того, як корабель підходив до гостинної смуги землі на сході, люди помічали, що берег рясно вкрито рослинністю. Незабаром вони відчули пахощі вологої землі та лісу. У небо здіймався стовп сірого диму, який пахнув м’ясом. Зголоднілі люди чимдуж сповнювали легені цим ароматом, що вселяв надію в їхні душі. Тепер вони йшли уздовж берега, допоки не наскочили на щось схоже на скелястий мур, біля якого можна було кинути якір і дістатися суходолу, навіть не зіскакуючи з корабля у прибережні води. Першим, хто ступив на землю, був Кетца. Ставши на одне коліно й розкривши обійми, він подякував Кетцалькоатлю. Ніхто й ніколи не запливав так далеко.
Кетца наказав усім убратися у бойове спорядження. Й у такому вигляді, захищаючись нагрудниками та захисними наплічниками, а також звірячими масками, які закривали обличчя та голови, озброївшись чорними мечами, воїни Теночтитлана посунули вперед зеленими луками. Невдовзі вони зауважили отару овець на пасовищі. Завойовники були до того голодні, що вмить, не змовляючись, накинулись на найближчу вівцю поряд й ураз розітнули її обсидіановими лезами на шматки. Ними керувала лише жага насититися: вони навіть не розпалили вогнище й жерли ще живу плоть. Тепле м’ясо так ударило в їхні голови, що вони не одразу зауважили пастушка, що сидів на в’язці гілля й нажахано спостерігав за тим, що відбувається. Хлопчина трусився, як листя на вітрі, дивлячись, як люди з мідно-червоною шкірою, з кошачими головами, в обладунках і з чорними мечами живцем жеруть його худобу. Він непевно звівся на ноги, спираючись на кийок; він уже збирався накивати п’ятами, коли прибульці врешті зауважили його. Кетца був у захваті від того, що нові землі залюднені. Він почав махати юнакові рукою й намірився підійти, щоб назватися. На мить обоє чоловіків заклякли, роздивляючись один одного. Вони були майже однолітки й майже однаково здивувалися. Увагу Кетци привернула геть біла шкіра парубка й волосся — все у білих кучерях. Попри палицю в руках чужинця, він видавався зовсім некривдним. Вождь мешиків заговорив своєю мовою: «Мене звати Кетца. Я прибув від імені мого державця, імператора Теночтитлана. Віднині ти є його підданцем…» Та не встиг Кетца доказати, як юнак чимдуж кинувся геть і зник з очей. Кетца наказав своїм людям іти слідом, щоб, наздогнавши юнака, переконати, що йому нема чого боятися.
Незабаром загін вийшов на вузеньку стежку й тут-таки зауважив ветху хатину, яка дуже скидалася на халупи бідняків у передмістях Теночтитлана. Першовідкривачі пішли туди, щоб познайомитися з місцевими жителями. Щойно пара землеробів, яким належав будинок, зауважили загін воїнів у дивному вбранні, та ще й заплямованих кров’ю з’їденої вівці, який ішов у бойовому порядку просто до них, нещасні теж кинулися навтьоки. Згодом Кетца напише у своєму щоденнику: «Ці тубільці є вельми боягузливими — тікають, щойно зауваживши нас. Ніколи б не спало мені на думку, що можна висадитися на чужій землі без найменшого опору. Вони до того полохливі, що я наразі гадки не маю, як налагодити з ними контакт. Щойно вони зауважують нас — розбігаються навсібіч, наче зайці». Ось чому перші відкриті території, на яких мешкали білі люди, назвали Точтлан, тобто «Земля кроликів».
Попри те, що мешканці втекли, Кетца наважився зайти в халупку, щоб дізнатися більше про життя тубільців. Порівняно з його оселею в Теночтитлані то було дуже бідне помешкання: долівка з утоптаної землі, стіни — з необпаленої цегли й солом’яна стріха. Юнак здригнувся, побачивши над узголів’ям лежанки постать чоловіка, що помирає, ноги й руки якого було поприбивано до дощок, складених навхрест. Юнакові це здалось огидним. Певна річ, місцеві не лише правили жорстокі жертвоприношення, але й залишали спеціальні образи на пам’ять про свої ритуали. А поруч на окремій поличці стояла статуетка іншого ідола: то була жінка з хусткою на голові й немовлям на руках. Кетца припустив, що то місцева богиня плодючості. Озирнувшись, Кетца зауважив, що всі його люди включно з Маоні п’ють якусь червонувату рідину. Злякавшись, що у глечику людська кров, він наказав поставити його на місце. Команда мовчки підкорилася, хоча й з прикрістю — дуже вже смачна була та рідина. Усім спраглим довелось вдовольнитися простою водою.