— Ацтлан.
І не збрехав.
5
Володарі порожнечі
Кетцу та його людей справді приймали по-царськи. Ніби цей гурт бандитів, яких випустили з ув’язнення, ця жменя засланців — справжнісінькі принци. Тепер вони ходили у супроводі почесної варти. До поневолених уастеків ставилися як до панів. Після того як вони покинули батьківщину, після сімдесяти днів жахливого плавання, після пережитих штормів прийшов час вітань, шани та раювання. Маленький загін поселили у садибі, поблизу касикового палацу, втішаючи найрізноманітнішими стравами та розвагами.
Однак Кетца усвідомлював, що нічого не буває задарма, навіть у цьому, начебто новому світі. Все одно з часом доведеться розраховуватися, і що більше зараз вшанувань, то вища на них чекає ціна. Навіть богам задарма нічого не жертвують, завжди очікуючи чогось навзамін. Ось тільки поводир мешиків досі гадки не мав, чого чекає від нього білий касик. А дізнатись конче потрібно, і якнайскоріше.
Протягом перших днів, прожитих у Новому Світі, Кетца дізнався, що ці землі, котрі він назвав Точтлан, тубільці своєю мовою називають Уельва. Вона належить до королівства, яке називають Сивільєю. Тутешньому тлатоані вдалося звільнити свій народ від багатовікового гніту загарбників, які прийшли з Близького Сходу, — від маврів. Кетца дізнався, що далі на схід мешкають інші народи й що півострівні країни, які він відкрив, віддавна мають з ними торговельні стосунки, а надто з королівствами Сипанго, Катай, Індія та Молуккськйми островами. Тонке сукно, у яке зодягалися правителі, килими, які прикрашали стіни їхніх палаців, коштовності, у яких красувалися шляхетні панянки, порцеляна, з якої пили гарячі відвари, листя рослин, з якого вони варилися, парфуми, вишукані ласощі, якими частували на бенкетах, — усе це походило зі Сходу. Поза тим, Кетца збагнув й особливості товарних стосунків: у Теночтитлані мешики розраховувалися золотим піском та бобами какао, а тут продукти міняли на невеличкі золоті чи срібні диски. Утім, природні запаси цих металів закінчувались, а оскільки на Сході вони ще не вичерпались, тутешні мешканці намагалися укріпити торгівлю з аборигенами зі Сходу. Однак унаслідок тривалих та жорстоких воєн з маврами усі шляхи в Індії перекрили війська із Близького Сходу. А ті купці, яким удавалося дістатися Уельви, мусили сплачувати високі податки, збори та дорожні мита.
Поволі Кетца та Маоні вчилися спілкування з тубільцями. Оскільки місцеві були переконані, що мешики — то посольство однієї зі східних країн, то ті ніяк їм не заперечували, навпаки, підтверджували таке хибне переконання. Коли Кетца сказав, що його батьківщина зветься Ацтлан, місцевим почулося «Шіан Сіан»: власне, саме це вони й прагнули почути, адже ці землі належали Катаю й мали вдосталь золота, срібла та прянощів — якщо вірити записам флорентійських мандрівників. Ось яке пояснення мала гостинність, виказана тубільцями. Безсумнівно, вони намагалися укласти торговельну угоду з високими посадовцями, які буцімто прибули зі Сходу. А ще Кетца збагнув, що мешканці Уельви не чекали ніякого певного посольства з далеких країв: поява чужинців просто збіглася з їхніми сподіваннями. Побачивши корабель, оздоблений чимось на зразок пернатого дракона, і моряків із жовтою шкірою та розкосими очима, тубільці вирішили, що то знак долі й, може, початок жвавої торгівлі. Він зрозумів і те, що одразу впадало в очі: цими дикунами керувала жага золота та срібла.
А ще молодий керманич мешиків виявив у тубільців серйозну хворобу, на яку ті страждали: вони краще говорили, ніж слухали. У цьому Кетца переконався, стежачи за їхньою мовою й удаючи, що не розуміє, коли до нього зверталися з питанням. Завдяки своїм хитрощам Кетца збагнув, що торговельні шляхи на Схід спричиняють прадавні сварки із сусіднім королівством, яке зветься Португалія. Б’ючись за нові торговельні шляхи до країн Сходу, дві держави змагалися за мапи, подорожні щоденники й бортові журнали, які, можливо, забезпечили б їм доступ до скарбів Індії, якщо лише випаде подолати блокаду маврів та ворожість ще не підкорених монголів.