Кетца не забував про головну мету, яка вела його обраним шляхом. Він уже переконався, що на іншому боці океану є земля. І все ж тепер він має змогу довести недовірливим, що коли він продовжить плисти на схід, то врешті-решт опиниться у вихідній точці. Тобто мореплавець був дуже близький до того, щоб власним прикладом довести, що Земля має форму кулі. Завдячуючи двом картам — одну склав сам, а іншу Кейко — він тримав у руках безмаль викінчений опис світу. Але треба було ще довести найголовніше — існування Ацтлану, прабатьківщини його пращурів. На ту мить Кетца ще гадки не мав, що сподівана аудієнція у королів Арагону та Кастилії наблизить його до розгадки цієї таємниці.
Кетца прибув на аудієнцію не лише з власним почтом, а ще й з цілим гуртом чиновників та принців з міст, які встиг відвідати: ніхто з них не бажав лишатися обабіч майбутнього пряного шляху, який мав поєднати Іспанію та Схід.
Кетцу неабияк здивувало те, що, на відміну від тлатоані Теночтитлана, католицькі королі не мають постійної резиденції, якогось палацу. Країною вони керували у постійному русі, увесь час переміщаючись з місця на місце. З огляду на те, що їхній почет видавався нечисленним порівняно з почтом решти європейських монархів, мандрівний двір мав змогу розташуватися у багатьох містах королівства. Кетца незабаром збагнув, що з таким улаштуванням монархи зовсім не відмовлялися від розкошування — навпаки, за таких умов мали не одну резиденцію, а багато. Найзаможніші палаци, які Кетці вдалось побачити під час мандрів, завжди були однією з осель королівського подружжя. Вождь мешиків дізнався, що в деякі палаци, наприклад, алькасари Толедо, Сеговії та Севільї, королі навідувалися найчастіше. А іноді католицькі королі зупинялися у монастирях, які були під їхнім заступництвом, як-от при монастирі у Гуадалупі. Але найбільше припало до серця королеві одне місце: палац Де ла Мота у місті Медіна-дель-Кампо. Саме туди прибуло королівське подружжя, щоб влаштувати аудієнцію молодому вождю чужинців.
Жоден з палаців, включно із севільським Алькасаром, які відвідав Кетца, не ошелешив його так, як оцей, що розташовувався на узвишші посеред рівнини теракотового кольору. Посланці наближалися до палацу, а Кетці ввижалося, що вони ступають на хитку землю марень. Таке радше могло привидітись у поволоці галюцинацій, аніж у незворушних обрисах дійсності. Раптом Кетцу охопила туга, зробилось якось бентежно. Справа в тому, яким величезним був палац: коні стрімко рухалися вперед, а він ніби ні на крок не ставав ближчим. Ця велична споруда не мала нічого спільного з поняттями про палац — аж ніяк, — це було оточене мурами місто. Рів, що оперізував місто, скидався на русло пересохлої річки. Все навколо було землясто-червонуватого забарвлення, наче споруда виросла з-під землі. Палац був міцний, як скеля, ніби природний витвір надр. Ось що надає йому такого жаского вигляду, міркував Кетца. Й тоді вождь мешиків стривожився од відчуття власної нікчемності — це відчуття охоплювало його щоразу, як він споглядав піраміди на своїй батьківщині. З-за палацових мурів вимальовувалися грона дрібних веж, склепінь, шпилів та бань. Над усім здіймалася величезна вежа циліндричної форми — важка, кам’яна, без вікон, лише з вузькими бійницями для стрільби.
Що ближче під’їжджали до палацу, то шаленіше калатало серце у Кетци. Він був за кілька кроків від осередку влади Нового Світу. У цьому місці ухвалювали рішення, завдяки яким розширювалися володіння Царя Христа, що далеко відсунули кордони воїнів Магомета. Кетца усвідомлював, що незабаром доля цього королівства залежатиме від його власної долі. Після зробленого ним відкриття земля не лише збільшилася за розмірами; поставши в усій повноті, світ ніби відкривав для Кетци прадавні таємниці мешиків.
За вченням «мудрих людей», цьому світові передували ще чотири, у кожному з яких панувало окреме сонце, котре своїм іменем передрікало кінець свого світу. Боги, що створили їх, билися між собою за головування, й на боці кожного божества виступала його стихія: земля, вода, вітер чи вогонь. Коли стихії врешті урівноважились, уможливилось існування єдиного світу, в якому панувало єдине сонце. Але коли космічний порядок порушувався, Земля, Сонце та людські створіння тої прадавньої ери — усе зникало. Й тоді замість першого Сонця, яке створив Тецкатліпока, бог землі, прийшло нове — творіння Кетцалькоатля. Воно теж припинило своє існування, поступившись черговому буттю, яке створив Тлалок, бог дощу. Щойно це сонце згасло, настала черга світу, який звела Чальчіутліке, богиня води. Над п’ятим світом панував Нанауатль. Решта богів, збагнувши, що попри те, що Нанауатль став сонцем, він неспроможний здійнятися у небо, коли не підживиться тим, у чому має потребу: серцями для вгамування голоду й кров’ю для вгамування спраги. І тоді боги перемололи самі себе, щоб наситити п’яте сонце. Й ось тепер, за календарем, який створив Кетца, наближався кінець і цього п’ятого сонця. Утім, для молодого мешикського мудреця поява та згасання сонць було не зміною стадій у всесвіті, а розквітом та падінням династій, що чергувалися, які правили мешиками та їхніми пращурами — аж до найпрадавніших. В уяві Кетци кожен новий світ був утіленням кількох поколінь імператорів, які — залежно від того, жорстокі вони чи терпимі, — приписували свої рішення тому чи іншому божеству.