Щойно берег щез з очей, Кетца зупинив свою флотилію. Він міркував, у який бік тепер плисти. Рішення слід було ухвалити холоднокровно, але швидко. Після зустрічі з мореплавцем королеви Кетца остаточно впевнився, що візит європейців до Теночтитлана — лише питання часу. Відчайдушно шукаючи шлях на Далекий Схід, вони через необхідність наскочать ще й на новий континент. А ці землі не менш багаті, якщо навіть не багатші, за Далекий Схід. Мідь, срібло, золото, прянощі й решта скарбів дожидають тубільців по той бік океану. Коні, вогнепальна зброя і вози прислужаться, щоб стрімко заволодіти всією Долиною й землями за її межами теж, повсюди пануватиме смерть та руйнування, палатимуть вогнища на славу Царя Христа, і мешиків спіткає доля мусульман та юдеїв. Навіщо купувати на Сході те, що можна дістати на Заході, ніби струшуючи плоди з дерева? Тлатоані треба негайно повідомити про все, що Кетца бачив у Новому Світі. Треба терміново дістати нову зброю, кораблі, вози, виростити поголів’я коней, щоб висадитися на узбережжя тубільців раніше, ніж вони висадяться на їхньому! Мешики мали повстати проти падіння п’ятого сонця на власні голови і створити нову цивілізацію Кетцалькоатля, перш ніж їх, беззбройних, спостигне апокаліпсис.
Капітан мешиків дійсно був на роздоріжжі: з одного боку, слід було терміново повертатися у Теночтитлан, а з іншого — з’явилася нагода далі просуватися Новим Світом, познайомитися з новими народами, налагодити союзи чи поглянути у вічі ймовірним супротивникам. Повертатися, перетнувши Схід, було набагато довше, а може, й небезпечніше, ніж шлях, який вони вже подолали. Може, різниця у кілька днів стане життєво важливою і дасть можливість випередити адмірала королеви у досягненні мети. Утім, Кетца сумнівався, що мусить відмовитися від своєї мрії обійти всю земну кулю. Існувала ще одна, надзвичайно вагома причина, яка підштовхувала його рухатися назустріч сонцю: бажання дістатися прабатьківщини мешиків, землі, де були корені його народу. І раптом із заходу сонця налетів потужний порив вітру. Цей вітер був наче подих співвітчизників Кетци, які заохочували його плисти далі— туди, куди не потрапляв ще жоден мешик, — до земель Ацтлану.
І тоді молодий капітан наказав здійняти вітрила й покластися на волю вітру.
15
Морські бродяги
Нечисленна ескадра з двох кораблів рішуче наближалася до центру Середземного моря. Мешики проминули осередок островів, які належали Арагону та Кастилії. Подумки Кетца вирішив, що піщані пляжі цього архіпелагу годяться для висаджування війська й початку бойових дій. Однак, мабуть, це зауваження не йому першому спало на думку: коли кораблі підійшли ближче до узбережжя Ібіци, Кетца чітко побачив високі мури, які захищали острів від ворожого нападу. Мури змією здіймалися на верхівку пагорба, де стояв замок. Майорка, Менорка й навіть маленька Ферментера мали укріплення не гірші за Ібіцу.
Кораблі пливли на схід, і Кейко не могла відвести очей від лінії горизонту, ніби сподіваючись побачити там береги своєї батьківщини. Кетца, стоячи біля штурвала, мовчки міркував: може, вона подалася у путь лише для того, щоб втекти від долі. А якщо вона вхопилася за нього, як той, хто втрапив у корабельну аварію, хапається за уламок щогли, який лишився на воді, коли корабель пішов на дно? Кетца бачив, як її волосся роздмухує вітром, бачив на тлі світлого неба обриси її стану, який нагадував маленьку різьблену статую на носі корабля, й мучив себе питанням: що ж ховається за німотою його коханої? Але кохання Кейко юнак не піддавав сумніву. Хіба він не покинув Теночтитлан, вирвавшись із кровожерливих пазурів Уїцилопочтлі? Утім, тікати не означає відмовитися від боротьби й тим паче — відмовитися від власних переконань. Кетца розумів, що від самого початку його життя було безугавною боротьбою. Він показав себе сміливим воїном, вигравши битви одна за одною: борючись разом з батьком Тепеком, він урятувався від жертвоприношення, чинив опір хворобі й своєму заклятому ворогові, жерцю Тапацоллі. Кетца розумів, що не має права сумніватися в Кейко. Хіба він сам не перетнув океан, шукаючи відповіді на загадку власного існування? Може, розшуки міфічного Ацтлану народилися не лише від жаги дізнатися минувшину мешикського народу — чи не була то спроба розгадати загадку власного походження? Адже Кетца знав, що його справжні батьки загинули від рук мешикських воїнів, а тлатоані, якому він служить, — спадкоємець того, хто наказав їх убити. Кетца усвідомлював, що його улюблене місто, Теночтитлан, відповідальне за трагедію в його родині, й це саме місто подарувало юнакові все, що він так любив: названого батька — Тепека, одну з його майбутніх дружин — Ішою і найближчих друзів — і тих, що живі, і тих, пам’ять про яких дісталася разом з Кетцою незнаних досі берегів. А ще місто подарувало синові Тепека можливість опинитися там, де ніхто до нього раніше не бував. Попри те, що його й усиновили, він лишався чужинцем у Теночтитлані; хоч і належав до шляхетного роду, проте став вигнанцем. Мабуть, тому Кетца завжди почувався серед поневолених рабів, масеуате та найбідніших злидарів як серед своїх. Тому він так прагнув поєднати народи Долини — адже вірив, що вони всі брати, що походять з Ацтлану, він не різнив їх між собою й гадав, що Уїцилопочтлі лише прирікає їх на безглузді та братовбивчі війни. Й ось тепер, споглядаючи Кейко, яка, стоячи на палубі, на самоті боролася з тугою та повеліннями долі, Кетца сповнювався впевненістю, що він мусить повести ескадру вперед заради бога життя. Молодий капітан усвідомлював, що його мандрівка є лише прологом перед початком найбільшої з усіх воєн. Але битися можна було лише в ім’я Кетцалькоатля, а не Уїцилопочтлі, — бо інакше війну буде програно ще до її початку.