Ось так міркував Кетца, коли один з його матросів знову прокричав з верхівки щогли:
— Земля!
16
Пірати Середземномор'я
Коли кораблі наблизилися до берега, Кетца розгледів удалині пагорб, на верхівці якого височів храм, зведений на честь Царя Христа. Можливо, то все через тугу, але капітанові мешиків раптом спало на думку, що те узвишшя — витвір людських рук, він був переконаний, що перед ним стоїть піраміда, й ще довго мав у цьому певність. Саме тому Кетца назвав цю затоку ім’ям Аїлуїкатль Ікпак Тламанакаллі, що означало «піраміда над морем». Цю назву Кетці було вимовити набагато простіше, ніж «Марсель», як було зазначено на одній з карт, які капітан мешиків отримав з рук адмірала її величності.
На відміну від висадження в Уельві, яке відбувалося без зайвого галасу, у Марсель заходили через головну портову затоку. Після феєрверку й решти урочистостей на його честь, з якими їх зустріли в Іспанії, безпідставно було ховатись, наче розбійникові. Урешті-решт він є уповноваженим послом, який діє не лише від імені власного тлатоані, а й від імені королів Арагону та Кастилії. Поволі наближаючись до Марселя, Кетца переконався, що це порт, оточений невеликим містечком, ніби усі ці прості, але ошатні білі будиночки з червоними дахами, розсипані обабіч затоки, колись у давнину завезли сюди на кораблях. Попри чимало суден, які входили й виходили з порту чи ставали на якір у марсельській затоці, маленька мешикська ескадра враз впала в очі: всі моряки, що були на суші чи лишались на палубах, стежили поглядами за дивакуватим кораблем, оздобленим пернатою змією. Усіх вразила зовнішність моряків у дивному вбранні: наприклад, Кетца був одягнений у свій бойовий нагрудник, намисто й браслети, але замість убору з пір’ям його голову прикрашав капелюх іспанського капітана — дарунок касика Севільї. Решта членів екіпажу без вагань теж поєднали одяг, взятий в Уастеці, з одежинами, які виміняли у місцевих мешканців в Іспанії. Жителі Марселя ніколи не бачили таких кораблів, до того ж не могли збагнути, чому жовтошкірі чужинці у дивному вбранні керують ще й каравелою, безперечно, іспанською. Тубільці радо висміяли б цю надзвичайну ескадру, якби не її грізна зброя: гармати, аркебузи, луки, стріли, списи…
Мешики вільно просувались уздовж широкої пристані, але, щойно вони замірились кинути якорі, три місцеві кораблі під конвоєм провели їх аж до хвилеріза. Кетца та Маоні на своїх кораблях красномовними жестами дякували за такий прийом. На одному з кораблів спалахнуло жерло аркебузи, а слідом пролунало кілька спалахів та хлопків. Капітан мешиків спершу гадав, що то вітальний салют, як в Уельві, але коли одне з ядер влучило у палубу каравели, частково зламавши огорожу, Кетца збагнув, що так гостей не стрічають. Маоні чекав команд капітана, готовий у будь-яку мить дати відсіч. Але Кетца вирішив, що завбачливіше буде зберігати спокій і пояснити тубільцям, що мешики прибули без жодних лихих намірів. Один з кораблів наблизився, і його капітан наказовим тоном заговорив невідомою мовою, сповненою воркітливих звуків, які ніби вимовлялися гортанню, а не язиком. Керманич мешиків не знав, що відповісти, адже, відверто кажучи, не зрозумів жодного слова. Він спромігся лише пробурмотіти на те якесь кастильське вітання. А ось Кейко, приголомшивши увесь екіпаж, заговорила з капітаном тією ж незбагненною мовою. Кетца зрозумів, що, попри молодість, його майбутня дружина пережила набагато більше, ніж будь-яка її однолітка.