Спершу Кетца вимагав, щоб білий вождь вибачився перед Кейко, і той тут же підкорився, відчайдушно махаючи руками й рясно пересипаючи свою мову пишними зворотами. Потому Кетца ще раз повторив марсельському правителю, що вони не розбійники й не пірати і прибули у місто як офіційна місія, що на їхні дії їх благословили їхній державець і королева Іспанії. Кетца вчинив достоту, як в Уельві: не погрішивши проти правди, але й не відкриваючи її цілком, повідомив, що вони походять із східної країни Ацтлан, а метою їхньої подорожі є прокладання маршруту, який поєднає два світи. Касик тремтячим голосом поцікавився, чи не поряд Ацтлан з Катаєм, — на те Кейко поквапно відповіла, що то одне з королівств, яке складає цю велику імперію. Касик сполотнів, кинувся Кетці в ноги й знову благав про милосердя. Він був ладен виконати будь-яке бажання чужинця.
Від самої лише згадки про армії Катаю у будь-якого європейського правителя волосся ставало дибки. У ключовій стадії Столітньої війни війська галлів та англійців нараховували п’ятдесят тисяч вояків. Армія Катаю епохи династії Мін складалася з двох мільйонів ратників. Ось у чому полягала причина побожного страху перед східними військами: їх вважали непереборними лише через їхню чисельність. Певна річ, жоден монарх через це не наважився замахнутися на володіння Катаю. Навпаки, треба було дякувати долі за те, що орди східняків не спустошують володіння решти монархів, як за кілька років перед тим вчиняв великий хан. Кетца усвідомлював, що коли настане час підкорювати Новий Світ, чисельність матиме ключову роль. Місто Теночтитлан нараховувало майже двісті тисяч мешканців, чверть котрих була боєздатна. Звісно, для створення армії завойовників цього замало. Тому життєво важливим було влаштовувати союзи не лише з народами у долині Анауак, але й із тими, що мешкають за її межами, а також умовити пристати на свій бік деякі народи Нового Світу. З одного боку, мешики мали укласти мир зі своїми давніми ворогами, а з іншого — поглибити суперечності між європейськими народами, які здавна не надто товаришували.
Саме такі справи були у країні, портовими воротами якої був Марсель. Кетца знав, що Аїлуїкатль Ікпак Тламанакаллі є середземноморським форпостом кількох королівств, знекровлених у більш як столітній війні проти могутньої острівної монархії на півночі Європи (звалася вона Англія). Саме ця прадавня суперечка укупі із загрозою вторгнення катайського війська й схиляла на бік маленького мешикського війська Галлію. Якщо ця тривала війна, яка ще жевріє, не до кінця зотлівши, розпалиться з новою силою, то краще королівство Ацтлан хай пристане на бік Франції, а не Англії, так міркував білий касик. Через саму лише думку про багатомільйонне військо напівлюдей-напівтварин, які захоплюють міста так само легко, як щойно заволоділи палацом, у касика пробігав мороз поза шкірою. Отож, двоє вождів вирішили, що випадок з ув’язненням мореплавців вичерпано, й вони домовились забути трапунок, який спричинив певні втрати серед постійних гостей цього палацу. Зрештою, касик визнав дипломатичні повноваження Кетци і запропонував завітати у найбільші міста королівства.
Саме так почалася мандрівка Кетци та його загону внутрішніми провінціями Галлії.
Перше, ще не ступивши на землю, Кетца побачив храм Царя Христа на вершині пагорба, який він прийняв за піраміду. Згодом, нападаючи на місто, він зауважив чимало каплиць, церков та монастирів, достоту як і в касиковому палаці не бракувало зображень Царя Христа та Марії, богині плодючості. Тому Кетца припустив, що місцеві теж борються з магометанами. Але йому розповіли, що маврів здихалися тут ще кілька сторіч тому. Саме вигнання вояків Магомета з Франції спричинило їхнє вторгнення на Іберійський півострів. А ось війна з англосаксами мала зовсім відмінне підґрунтя: франки билися за території, а не через богів, намагаючись повернути собі значні володіння англійських тлатоані, котрі осіли на галльських територіях ще здавна.
Англосакси та франки були настільки ж давніми суперниками, наскільки й непримиренними. Під час своєї мандрівки Кетца дізнався, що колись дуже давно великий касик Північної Франції Вільгельм Нормандський, якого одні прозвали Завойовником, а інші — Бастардом, сів на трон в Англії. Нормандці вимагали, щоб король Франції визнав за ними право мати власного монарха й відповідно їх вшановував. Певна річ, Франція поступатися не збиралася. А нормандські касики, вірні французькому тлатоані, були неспроможні збагнути, навіщо відмовлятися від свого підданства паризькій короні лише тому, що один з них, будучи місцевим вождем, посів головний трон англійського острова.