Священик підвів юнака до сходів біля підніжжя Південної башти, й після того як вони довго піднімалися вгору гвинтовими кам’яними сходами, вони нарешті опинилися на верхівці, з якої відкривався краєвид на увесь Париж. Схилившись на балюстраду, священик і Кетца повели мову, ніби два державці, чиї боги ворогують між собою.
Служитель Царя Христа повідомив, що церкву звели на славу Пресвятої Марії, Матері Божої. Кетца, який уже побачив чимало втілень цієї богині плодючості, не вагаючись, ототожнив її з богинею Коатліке. Капітан мешиків розповів жерцю, що достоту як Марія, матір Царя Христа, Коатліке є матір’ю Кетцалькоатля й зачала сина цнотливою. Марія, непорочна богиня, завагітніла дивом, і достоту як Коатліке, народила сина, сина бога. Священик, хитаючи головою, поблажливо й разом з тим докірливо заперечив, що їх порівнювати жодним чином не можна, адже Бог є єдиний і цей Бог Отець створив диво у лоні Марії, щоб утілитися у людській подобі. Християнський жрець довго розтлумачував Кетці, щоб той урешті збагнув, що Отець є сином, а Син є людиною, але водночас людський син так само є Бог Отець. Кетца, який уже чув про диво Святої Трійці, не міг збагнути, чому тубільські священики так палко кидаються пояснювати єдність Отця, Сина та Святого Духа, наче тут потрібні якісь складні математичні обчислення. Для мешиків Трійця була поняттям простим та буденним; суворо кажучи, їхній пантеон цілком складався з богів, які втілювали різні подоби богів чи, навпаки, залежно від обставин різні боги могли поєднувати одне й те саме явище. Тому для мешиків збільшення кількості богів та поєднання їхніх функцій здавалося цілком природним. Поняття про якогось певного бога часом складалося з найбільш пов’язаних між собою уявлень. Приміром, Кетцалькоатль міг виступати як Еєкатль, бог вітру, чи Тлауїцкальпантекучтлі, бог життя, часом був як Це Акатль, бог ранку, а часом — Шолотль, планета Венера. Водночас він завжди залишався Кетцалькоатлем — пернатою змією чи бородатим білим чоловіком, що явився з іншого берега моря. Тому мешикові було неважко зрозуміти таку просту річ, як єдність Бога Отця, Сина та Святого Духу. Зрозуміло, Кетца нічого цього священикові не пояснював, тільки ствердно кивав після кожного речення, яке промовляв жрець. Він не мав змоги розповісти про своїх божеств, остерігаючись видати їхнє походження. Тим паче що Кетца вже дізнався, що у Франції палають вогнища інквізиції. Чимало кого спалили за провини набагато дрібніші, ніж сумнів у догмах священних книг. Однак знав Кетца й те, що торгівля тут важить більше за віру. В Іспанії вождь мешиків переконався, що поганство тут обурення не викликає й навіть ревні католицькі королі стають тихими й покірними, коли випадає нагода укласти торговельні відносини з народами, які збилися зі шляху і які навіть ймення Христового не знають чи навіть неприховано заперечують його. Подумки Кетца відзначив, що навіть магометянин, запеклий ворог, не був ворогом тоді, коли йшлося про прибуток. Задля вигідної торгівлі чимало європейських тлатоані мали вельми дружні стосунки з єретиками-мамелюками, які правили Єгиптом, і турецькими намісниками на узбережжях Малої Азії. Ба більше: коли люди, що носили на грудях розп’яття, починали ворогувати між собою, вони охоче укладали союзи з мусульманськими країнами, зокрема королівствами Насридів та Меринідів. У Авіньйоні Кетца дізнався, що навіть папи, які мешкали у цьому місті, зазнавали впливу французьких та неаполітанських королів, а ці монархи жваво торгували з поганинами. Священик усвідомлював, що його проповідницьким сподіванням годі встояти проти торговельних інтересів, а між іншим саме вони сприяли зведенню собору, з вершини якого вони зараз споглядали місто, тож саме тому він не забажав продовжувати суперечку із заморським мандрівником. А Кетца тим часом давно вже збагнув, що допоки він обіцяє сласні угоди, ніби щитом прикриваючись незчисленним катайським військом, ніщо у Новому Світі не здатне його зупинити.