Палацові скульптури, сюжети картин і східчасті дахи пагод — усе тут було знайоме й зрозуміле для очей мешика. Якщо, мандруючи Європою, маленьке військо мешиків гадало, що вони ніколи не бачили нічого схожого, то що далі вони просувалися на схід, то більш звичним для них здавався світ. Це враження стало неспростовною правдою, коли вони опинилися біля моста, що поєднував два береги широкої повноводої річки: саме такими мостами Теночтитлан був поєднаний з Долиною. Переправа не лише була подібною, збігалися навіть конструкція та матеріал: очерет, камінь та деревину було використано з тією ж метою. Як і головний міст, який поєднував Імперію мешиків з великою землею, цей міст був завдовжки безмаль п’ятсот кроків і був до того широким, що ним, вишикувавшись, могли проїхати пліч-о-пліч десять вершників. Перетинаючи річку, загін мешиків міркував лише про одне: зараз вони долають час та відстань, йдучи навпростець до своєї далекої батьківщини, до місця, звідки розпочав свій шлях великий Теноч.
Катайський побут багато в чому збігався з мешикським, але найбільше вразило Кетцу однакове поняття про те, як влаштовано всесвіт. Європейський календар мав чимало хиб, потребуючи постійних поправок, та був набагато менш надійним за календар, яким послуговувались у долині Анауак. На свій подив, Кетца зауважив, що один з китайських календарів, що зветься Йі, був тотожним тому, який склав він сам. У календарі Йі було триста шістдесят п’ять днів, розділених на вісімнадцять місяців по двадцять днів кожен, на додачу — п’ять днів святкування, як на великому кам’яному колі, яке створили за задумом Кетци. Символом народу Йі був тигр — цілковитий еквівалент ягуара — символа мешиків. Катайський календар мав два періоди для святкувань — свято Факела та свято Зоряного зеніту, коли зустрічали новий рік. Між ними — сто вісімдесят п’ять діб. Мешики проводили ті ж самі обряди у ті ж таки дні. Ба більше: обидва календарі мали цикли з шістдесяти та п’ятдесяти двох років, що зображали системою кіл. Шістдесятирічний цикл складався з двох концентричних кіл, що налягали одне на одне: перший мав десять небесних стовбурів, а другий — дванадцять земних гілок. Зміщення кіл відносно одне одного відбивало шістдесятирічний цикл, за яким відзначали прожитий час. Цикл з п’ятдесяти двох років теж позначався двома концентричними колами, що мали чотири та тридцять символів відповідно, чи то пак з поділом на триста та двісті шістдесят днів. З іншого боку, невипадковим був збіг п’яти символів у мешикському календарі та в календарі Йі: змія, пес, мавпа, тигр (він же ягуар) та заєць були в обох системах, та ще й на однакових місцях.
Під цим небом, зорі якого рухалися за календарем долини Анауак, мешикське військо продовжувало подорожувати на схід, упевнившись, що їхня загублена прадавня батьківщина стає щодень ближчою. Серце Кетци, здавалося, наче ось-ось вискочить з грудей, коли він нарешті побачив береги землі, яку чимало хто вважав міфічною, легендарною, неіснуючою. Очі мешиків затуманились, коли перед ними постало Первісне місце, Земля чапель, край, з якого розпочав свою путь великий Теноч: загублена батьківщина, Ацтлан.
24
Сон Теноча
Сім пірамід утворювали ритуальний простір. Біля підніжжя найбільшої, дуже подібної до Уей-Теокаллі, розташовувалася площа, від якої йшла широка дорога до жертовного каменя. Кетца з Кейко крокували цією дорогою, немов втрапивши у дивне місто мешканців снів. Усі мешики враз відчули, ніби вже колись ступали по цих каменях, таких знайомих і водночас чужих. Достоту як у Теночтитлані, обабіч Головного храму стояли менші піраміди. Й що більше наближалися мешики, то більше їхній сон обертався на жахіття. Чужинське святилище ніяк не різнилося від ритуального центру на їхній батьківщині, лише від нього зосталося саме руйновище. Це незалюднене місто, сточене вітром та забуттям, здавалося дзеркалом самого часу. Мешики ніби побачили руїни Теночтитлана. Їхні обличчя спотворив жах, ніби вони побачили власні мертві тіла. Ось здіймається храм Сонця, його годі з чимось сплутати. Округла кам’яна будівля зі щербатими стінами — це, певна річ, храм Еєкатль-Кетцалькоатля, бога вітру. Північніше від місцевого Уей-Теокаллі виднілися руїни храму Тецкатліпоки, достоту як у мешикській країні, його розвернуто обличчям на схід. Напроти цього місця, просто на тому самому місці, що й у Теночтитлані, стояв п’єдестал, уже позбавлений скульптури, яка колись уособлювала тлатоані. Зі сходу на захід, за рухом сонця, здіймалися сходи, на початку яких збереглися постаті змії та птаха. Побачивши ці фігури, Кетца отетерів: тут, на іншому боці океану, далеко від власної домівки, вони відкрили походження знака, який супроводжував Теноча під час його мандрівок! Тепер прадавній переказ сповнювався змістом: коли люди Теноча побачили орла, що жер змію, насправді вони бачили перед собою цю скульптуру. Для Теноча орел та змія були не вигадкою, а живим спомином про скульптуру, яка була окрасою колись рідного міста. А ще повсюди зустрічалися тварини родини кошачих — ці звірі, могутніші й небезпечніші за ягуарів, мали оберігати храми.