Загін мешиків крокував уперед, однак можна сказати, що, просуваючись у просторі, вони водночас рухались назад у часі. Вони дісталися своєї прабатьківщини, звідки вийшли першопрохідці й засновники всіх цивілізацій у долині Анауак, а можливо, й решти на південь і північ від імперії. На одних сходах мешики знайшли округлу кам’яну нішу. Зсунувши уламок цеглини у стіні, вони шанобливо посхиляли голови перед скелетом, що був зодягнений у рештки вбрання, яке у Теночтитлані мають жерці, котрі правлять культ бога Тлалока.
Топографічно місто було влаштоване достоту як столиця мешикської імперії: від головної площі, центру жертвоприношень, розходилися чотири широкі дороги, які цілком збігалися з дорогами Теночтитлана: перша вела на південь, як Іцтапалапа, друга — на північ, як Тепеяк, третя — на схід, як Такуба, що поєднувала острів з материком, а четверта, що простягалася на захід, також була найменшою.
Розташування ритуальної площі, будівель, пам’яток та палаців так само, як у Теночтитлані, збігалося з місцем світил на небі. Йдучи поміж цих руїн, мешики упізнавали не лише рідне місто, а й свій всесвіт. Однак вони мучилися єдиним питанням: що ж спричинило падіння цивілізації їхніх пращурів? Чому Теноч мусив покинути це місто, піти звідси? Не було жодних ознак насилля чи грабунку, ніщо не свідчило про те, що місто перебувало в облозі чи було захоплене штурмом, а його мешканців обернули на рабів. І свідчень природної катастрофи теж не було, хіба тільки вітер, дощ та самота неспішно робили свою справу, — неквапливі хробаки на плоті мертвих міст, — роз’їдаючи штукатурку й фарбу, діставшись до кам’яних кістяків пірамід. Складалося враження, що всі мешканці покинули місто, підкоряючись незбагненному повелінню богів. Можливо, саме це й трапилось. Кетца не знайшов інакшого пояснення поміж безжиттєвих останків міста. Лише чаплі, що походжали на руїнах, переступаючи довгими ногами в озерцях, які набігли з дощу та смутку, можливо, знали розгадку цієї таємниці. Й ось вони, мешики-першопрохідці, не наважившись взяти й каменя з батьківщини своїх пращурів, боячись спаплюжити своїми кроками прадавні святині, покинули місто, несучи на плечах тягар туги та невідомості.
25
Дівчинка із Сипанго
Мешикська ескадра покинула Катай, просуваючись далі назустріч сонцю. Кетца та Кейко чимраз більше мовчали, стоячи на палубі маленької каравели, яку подарувала королева Іспанії. Вони відчували, що наближається фінал, лишень гадки не мали, що на них чекає. За час подорожі дівчинка із Сипанго стала, певно, найціннішим членом команди. Слід зазначити, що без її знань, без карт, які накреслили її тонкі пальці, без її дивовижної пам’яті мешики, певно, ніколи б не дісталися туди, де опинилися тепер. І ніколи б не досягли мети, до якої просувалися саме зараз. Ця, з виду така тендітна, дівчинка виявила себе як ще один воїн маленького війська й при потребі брала участь у боях нарівні з чоловіками, а може, билася часом навіть хоробріше за багатьох з них. Якщо, перебуваючи на землі, Кейко та Кетца трималися одне за одного, як за останню надію у цьому світі, то тепер, посеред моря, на кораблі, подібному до біблійного ковчега, у трюмі якого парами мандрували коні та верблюди (та ще й вагітна слониха), ці двоє почувалися як останній чоловік та остання жінка у світі. Достоту як тваринам на їхньому кораблі, їм належало зберегти увесь людський рід, коли якась біда знищить усе живе на землі й врятується лише цей ковчег.
І ось два кораблі неквапливо пливли морем, лишаючи по собі шлейф піни, який поволі розчинявся у хвилях. Й нарешті, на сході знову показалася земля. Й уперше нове відкриття відгукнулося у душі юнака невимовною тугою. Перед ним поставали береги легендарного Сипанго. У серці Кейко пролетіла буря найрізноманітніших почуттів: уперше, відколи її було викрадено з домівки, посаджено на корабель і повезено у жорстокий невідомий світ, вона знову побачила береги своєї батьківщини.