Кетца перетворився на невисокого кремезного хлопця. У нього була білозуба посмішка й тямущий погляд; його очі не просто дивились — вони запитували. Ані у його тілі, ані в душі не лишилося й сліду колишньої хвороби. Тепек ніколи не приховував від хлопчика, як трагічно починалось його життя. Кетца був свідомий того, яка доля спіткала його кревних батьків та братів. У дитинстві він був сором’язливий, але тепер зміцнів духом, утім, серце його не змилостивилось. Кетца, хоч і знав, що він не мешик і що саме вони позбавили його рідного роду та свого народу, ніколи не почувався так, наче живе серед ворогів. Тепек виховував його з переконанням, що всі народи, які населяли Долину й розмовляли мовою науатль, колись були єдиним народом і що колись вони обов’язково возз’єднаються, що жорстокі убивства колись закінчаться, що боротьба за молоді серця потурає лише зажерливості кривавого бога війни. З іншого боку, Кетца не міг не помічати, що всі сусіди поводяться з ним так, наче він чимось від них різниться. Насправді ж у цій частині міста, де оселилась мешикська знать, будь-яка людина, що не належала до піпільтин, вважалася байстрюком. А надто це стосувалося тих, хто мешкав на берегах озера — і байдуже, що ці народи вже давно платили данину Теночтитлану. Тепек, звісно, був усіма шанованою людиною, але всі добре знали, що його усиновлений син — з народу акоуа, а отже, у його жилах не тече шляхетна кров Теноча. Кетца помітив, що сусідські хлопчаки обминають його, й не міг не тривожитися через це. Зате діти рабів поводилися зовсім інакше: вони ставилися до хлопчика так, наче він їм рівня. Тепек часто збирав дітей рабів у своїй оселі й, розсадовивши навколо себе, читав уеуетлатоллі.
Найближчих друзів Кетца звали Уатекі та Ішоя. Це були діти прислуги у будинку Тепека. Ім’я Уатекі означає «стукати по дереву»: коли він був малим, єдиним способом заспокоїти його було дати йому дві палички, щоб він стукав ними одна об одну. Хлопчина був цілковитою протилежністю Кетци: високий, худорлявий і якийсь незграбний. Ішоя була дівчиною неабиякої краси. Як і годиться володарці такого ймення — мала світло-сірі очі, ніби хмари після бурі. Ішоя не зважала на свою красу, ніби то було щось неістотне. Кетца та Уатекі міцно товаришували, однак присутність Ішої все-таки додавала їхній дружбі духу суперництва. Часом, навіть самі того не розуміючи, вони боролися за увагу красуні. Заради погляду тих сірих очей вони були ладні на будь-що: злізти на верхівку дерева й утримувати рівновагу чи стрімголов кинутися у крижану воду озера.
Кетца бачився з друзями у плавучих садах кварталу, й вони, допоки не спадала темрява, грали у тлачтлі. Суворо кажучи, то був лише дитячий різновид ритуальної гри, брати участь у якій дозволялося лише дорослим. У справжні тлачтлі грали на полі між Головним храмом та святилищем лицарів Орла. Замість високого кам’яного кільця, вмурованого в стіну піраміди, діти послуговувалися кошиком, який вішали на гілку. А м’яч били не лише стегнами, грудьми, ногами й ліктями, як годилося за правилами дорослої гри, а ще й допомагали собі руками. Тепек часто, сівши скраю імпровізованого ігрового поля, довго спостерігав за грою. Часом втручався, вимагаючи не послуговуватись руками й дотримувати усіх правил дорослої гри. Це була лише дитяча забавка, але старий навчав дітей тактичних схем та вміння планувати ситуацію стратегічно. Замолоду Тепек також грав у цю гру, тож, мабуть, саме тому він прагнув, щоб — коли Кетці доведеться вийти на поле у справжній дорослій грі — його син був добре озброєний. Адже переможена команда розплачувалася за поразку життями гравців. І справді, він бився так, наче у кожній партії на кону стоїть його життя.
І ще грали у бій лицарів Орла з лицарями Ягуара. Це також було дитяче наслідування дорослого ритуалу, що підіймав бойовий дух народу. Гра скидалася на зіткнення двох бойових кланів: хлопці одягали маски, котрі вирізьблювали власноруч, загортались у розфарбовані відрізи сукна, що за забарвленням нагадували пір’я орла та плямисту шкуру ягуара. Убравшись у бойовий одяг й озброївшись затупленими дерев’яними мечами, Кетца та Уатекі сходилися у двобої — треба було вколоти суперника у будь-яку частину тіла. Ішоя була присутня на цих поєдинках як спостерігач, і це, звісно, заохочувало суперників. Але якщо дитяча гра часом ставала жорстокою, то її дорослий прототип був справді жаским: у поєдинку завжди брали участь троє — лицар Орла, лицар Ягуара й полонений, що належав до іншого народу, зазвичай з тіашкальтеків, одвічних суперників мешиків. Перші двоє мали мечі з обсидіану, котрі при точному ударі могли зняти голову з пліч, а у полоненого — лише тупий дерев’яний меч. Після ритуального танку, що імітував політ орла та стрибок ягуара, двоє лицарів кидалися на майже беззбройного воїна, який щосили відбивався. Глядачі заздалегідь робили ставки на представників двох кланів — переможцем вважали того, хто завдавав смертельного удару. Саме тому над полем стояв оглушливий рев. Тепек усім серцем ненавидів цю гру, але з дитячим варіантом мав змиритися, адже він дійсно готував хлопців до бою не на життя, а на смерть. Старий тепер прагнув, щоб, коли його синові доведеться йти на війну, він був готовий до всього.