– Ні, не чула, і зроду не була, і не знаю, хто там і живе… Ти ж чого до мене прийшла?
– Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику мені роздуло… ох!… Так отеє мене люди нараяли, щоб до вас іти… Зділайте милость, тітусю, робіть, що знаєте, тільки поможіть, щоб я сьогодні виспіла до панянки нашої хорунжівни Йосиповни Олени, – та, сеє кажучи, і положила на стіл буханець, п'ятірко яєць і шага грошей.
Зубиха зараз і кинулась, положила долі ніж і звеліла молодиці стати на ньому босою ногою проти тієї щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару і положила туди кусок страшної свічки, та ладану, та клаптик тієї хустки, на чім становлять паску під свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нікуди більш не йшов, тільки на неї, а сама знай шепче, та спльовує, та дме на жар, а кіт нявчить на всю хату. От курить та курить, як тут молодиця… геп! і впала на долівку мов нежива. Зубиха її відволодала, і посадила на лавку, та й каже:
– Не журися ж тепер: минеться, як на собаці присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидовав…
– Так і є! Се ж наш панич, – казала молодиця. – Таки як мене не вздрить, так у вічі і загляда; а на тій не-Д'лі узяв та рукою погладив мене по щоці та й сказав:
«Що за з чорта гарна молодичка!» Я так і згоріла, та від того часу так мене і узяло…
Тут Явдоха і стала її розпитовати… об чім їй треба було… а далі і проводила з хати та й каже: «От тепер добре! Тепер усе знаю, що мені треба…»
VII
Смутна і невесела сиділа на призьбі біля своєї хати панночка Йосиповна Олена, хорунжівна, на своєму Безверхому хуторі, що на Сухій Балці, а білими рученятами копирсала у голові братику свому, пану хорунженку. Він, сердешний, той день з панотцем, що заїжджав до нього, поховавши когось на другім хуторі, та за обідом, поївши добре вареників та карасів, у сметані жарених, та запив-ши сколотинами (бо се вже діялось після Петра), витягли самотужки по носатці тернівки, а вишнівкою на дорогу запили; а підвечіркуючи, панич убрав аж п'ять мандрик та горщичок масляків, у масличку та у сметанці пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна і від чого, і завадило: от він і приліг до сестриці на коліна, та як та йому ськала, а він і заснув. Тут прийшли з поля і корови, і овечата; от їх тут біля панночки і доють, і молоко у глечики зливають… а вона й байдуже! їй неначе ні до чого і діла нема! Забула дивитись і на дійво, забула братику і у головці ськати, тільки у неї і на думці, що…
Тільки що хотів був розказати, об чім наша хорунжівна думала і чого була смутна і невесела, аж ось і прийшла до неї бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от підійшла до неї та й каже:
– Дай, боже, вам, панночко, вечір добрий! Нехай вам бог помага!
Аж здригнула Йосиповна, що й не бачила, відкіля вона і узялась, і як перед нею стала; а далі, трохи схаменувшись, і каже:
– Здорова, бабусю! А відкіля тебе бог приніс?
– Та я так собі… Я і здалеку і не здалеку, я і тутешня, я й зовсім не відсіль; я і нічого не знаю і усе знаю; і хто і по чому журиться, я і знаю і не знаю; і що подіяти, і вмію і не вмію…
– Ох, бабусю, та ти не проста? – питається Олена.
– Та простісінька, бач! Не вашого, панського, роду, а проста собі стара баба, не знаю нічиєї журби, не знаю, хто, сидячи на призьбі, журиться об Дем'янові, що пішов у поход з козаками; я таки і того не знаю, хто біля колодязя усю ніченьку з ним просиділа і на прощання зняла з руки срібний перстень і віддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала…
– Ох, мені лихо, бабусю! Та ти усе знаєш?… Не гомони, будь ласкава, братик прокинеться, та почує, та мені сміятиметься… Нехай після вечері я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!
– Під повн місяць тепер-то і робити що треба. Нехай братик іде до себе у хату, збуди його; а я тобі скажу, що треба робити, та ділом спішити. Я знарошне до тебе сьогодні після вечерні з Києва пішла…
– Як се можна? З самісінького Києва? Після вечерні? Та сьому не можна статись! – пита Олена, дивуючись. – Як-таки можна від Києва так скоро дійти? І близенький світ?
– Пожалуй, дійти не можна, так ми-то знаємо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидш, нехай іде до свого діла, мені треба швидш поспішати.
– Та братику, щось завадило, трохи не з очей. І був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усміхнулась, я сама бачила, та після того так його за живіт і узяло; чи соняшниці, нехай бог боронить! – чи що?
– Се все очі, усе очі наробили; та не журись, я відведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Від неї сталося, вона нехай і зніма.
Олена стала братика будити, що хріп на весь двір, а бабуся підійшла до молодиці… а та зразу і крикнула: – Ох, тітусю! І ви до нас прийшли?…