Далі Явдоха подала йому жаб'ячу кісточку, що неначе карлючка, і по її наущенію, тільки пан Забрьоха заколупнув хорунжівну легесенько під серцем, так вона так і розпалалася, і стала казати: «Не хочу… за Халявського… не силуйте мене… віддайте мене за Забрьоху… коли не віддасте… утечу…»
Тут Явдоха відвела Уласовича від панночки і каже:
– Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсім: пора додому.
– Як додому? Тільки усього і буде? – пита пан Микита.
– Буде з тебе і сього; чого тобі більш? – каже Зубиха. – Тепер не журися ні об чім і жди, як вони по тебе будуть присилати і панькатись коло тебе. Тепер поїдьмо додому.
– Як же ми, тітко, поїдемо? Коли вп'ять летіти, то цур йому; єй! Не можу!…
– І ні вже, синку, і мені тебе жаль. Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрімай, хоч і спи, то не бійсь нічого. Перед світом будем дома. Я завтра вп'ять тут буду і дам панні Олені отсії жаб'ячої кісточки, щоб носила при собі; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходімо ж з хати та й поїдемо; а то вже скоро панночка прокинеться.
От Зубиха позбирала усе своє, поскладала, як їй треба було, узяла днище і веретено і вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосі:
– Сідай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; мені не первина.
Тільки таки що Уласович заніс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!., днище піднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду підсіла Явдоха, та знай веретеном иоганя, та цмока, та приговорює, мов на кобилу, і піднялися під самії небеса!…
Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович За-брьоха, на днищу, мов на коні; ноги йому без стремен так і теліпаються, і, щоб не впасти, руками держиться за теє днище, а воно чкурить! Воно чкурить ще прудше, чим Яць-кова приблуда; а назаді Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить від холоду, бо вітерець продував, і їй кріпко скубенти докучали.
Не вспіли вони добре оглядітись, аж вже і Конотоп недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче… та плюсь! Біля Забрьошиних воріт і впало… Пан Уласович як гепнув, та аж не стямився і не вздрів, як Явдоха з днищем щезла, і не вглядів, хто з його хвіртки шморгнув, тільки і бачить, що Пазька когось проводжала.
– Чи се ви, паниченьку? – пита вона свого Уласовича. – Де се ви пропадали і досі… я отеє усе за вами журилася…
– Чого ж ти вийшла за ворота? – розшітовав її пан сотник.
– Із журби! – каже Пазька.
– А кого ж ти проводжала з двора?
– Та там… чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я…
– Бичок! До скотини! Гм! – ворчав собі під ніс пан Микита, уходячи у хату, та й звелів засвітити світло, бо у хаті було поночі.
Унесла Пазька світло… дивиться пан Забрьоха, що на столі недоїдені вареники, і дві ложки, і дві тарілки, і но-сатка, вже порожня, а дулівки катма!… Поморщивсь, закопилив губу, та поворчавши: «Бичок… до скотини!», та й пішов у світлицю, погасив світло, та й бебехнув на ліжко, та подумавши: «Кат їх бери! в мене є тепер хорунжівна!…», та й захріп на всю хату.
IX
Смутна й невесела, прокинувшись, сиділа на ліжку панна хорунжівна, Олена Иосиповна, у своїй хаті, у Безверхому хуторі, що на Сухій Балці. Сидить, позіха, очиці про-тира і сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що їй таке снилось і від чого їй так тяжко та нудно.
Аж ось де не узялась конотопська відьма, Явдоха Зубиха. Увішедши у хату, й каже:
– Добридень тобі, панночка! Чого ти така смутна та невесела?
– Ох, бабусю! Тепер я усе згадала!… Що се ти зо мною наробила?… – Так, охаючи, казала панна хорунжівна.
– Але! Мовчи та диш! – каже Явдоха. – На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. – Та сеє кажучи, і почепила їй на шию капшучок, а в тім капшучці жаб'яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кісточка, та Микитино-го сліду трохи. Тільки що се їй почепила, так панна Олена і повеселішала, як з води вийшла. Очиці так і палають, щоки зачервоніли, а сама і на ліжку не всидить, кинулась до Зубихи, та аж плаче, та просить:
– Тітусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тільки віддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд і не знаю, як його зовуть. Віддай, віддай швидше мене за нього.
– Адже він тебе сватав, та ти йому піднесла печеного гарбуза?
– Та то я була дурна та божевільна… не розгляділа його добре, не розпиталася людей, не послухала братика… Тепер мені світ не мил без нього!…