— А що?
— Совершеніє уготовася, — відізвавсь до Конотопської сотні писар, Прокіп Ригорович Пістряк, стоячи біля калавурних, що стерегли низку відьом, і придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомін свого начальника, так зараз, знявши шапочку, і підійшов до нього, і поклонивсь йому низенько, і каже: — Вожделінного умоізступленія, з дневним містопребиваніем, вам, пане сотнику, утресугубляємо!
— Спасибі! — сказав голосно Уласович, не розчухавшись, що йому наговорив пан Пістряк, теж не вмівший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тім слові тільки трохи підняв шапку з голови та мерщій її наплюснув вп’ять на голову та й сказав повагом, усіх озираючи і ні на кого не дивлячись: — Здорові! — А се вже звісно, і усюди так поводиться, що чим начальник дурніший, тим він гордіший, і знай дметься, мов шкураток на вогні.
— Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! — заклекотіла громада, загули чоловіки, залящало жіноцтво, запищала дітвора, та й поклонились йому низенько…
От Ригорович і шепче пану Микитові на вухо:
— Сотворяйте ж ділоначинаніє, угобзіте у нашій Палестині порядок…
— Цур дурня, та масла грудка! — шепнув йому на відвіт пан Уласович, — як мені укобзити, чи як там, коли нічого і не второпаю, що се таке і є.
— Так не творіте ж мені возклоненія ні у єднім ділі! — сказав писар та й пішов до свого діла.
Еге! та хоч наш пан сотник, Микита Уласович, і не мав дев’ятої клепки, та ще таки стільки глузду стало, щоб розібрати, що коли, каже, не піп, то й не микайся в ризи. Зовсім не тямив діла, так і не вередував вже нічого, не так, як наш генеральний суддя, нехай царствує! Той було — і не думай його зопинити: чи до діла, чи не до діла, знай підписує, що попада. Писар було зопиняе, — так де! «Не хочу, — каже, — щоб діло валялося; підпишу, от йому і кінець!» То, було, писар, коли тільки побачить, що суддя у колегію йде, зараз і хова усі бумажки, а то він їх усі зараз і попідпишує. Раз — о, сміху було! (я ще служив тоді у колегії і вчивсь склади писати, бо був ще хлоп’я по дев’ятнадцятому году) — писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддеві у ченці постригтись, а його жінку віддати заміж за пана обозного, що з нею було частенько у лісок за губами ходили. Ну, та й положили той лист перед суддею; тільки таки що ввійшов, сів, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: «Щоб недовго морити! Нехай мені дякують, що швидко діло рішив; а винуватий нехай жалкує на себе». Та чирк! і підписав «рукою власною». А хлопці — ких, ких, ких, ких! Насилу писар їх у потилицю попрогонював і, розтолкувавши суддеві той лист, порвав його на шматки… Та дарма; будемо своє договорювати.
От пан Уласович стоїть, собі, узявшись у боки, як той хверт, що у київській граматці, аж ось і підійшов до нього Хома Калиберда, стар чоловік, та, знявши, шапку, поклонивсь йому разів з п’ять, а далі осміливсь і каже:
— Спасибі вам, пане Уласовичу, що кохаєтесь у старовині. Ще покійний ваш дідусь, пан Опанас, таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! і той не давав нас зобиждати. Хоч трохи було засуха ухвате, то він зараз за поганських відьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той і дощ озьметься! І усе було гаразд! Що то старовина! Любезне діло!..
— Буде й новина непогана, — сказав повагом пан Забрьоха та й відступивсь від Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього і щоб часом не позапанібратавсь з ним; та щоб швидше від нього відчепитись, гукнув на Ригоровича і каже:
— А що?
А той, упоравшись зовсім, іде до нього і кахикає, і уси закручує — се вже така звістка, що з письма стане говорити — та й каже:
— Приспі урем’я совокупленіє сотворити і погрузити нечистоту во істочники водния. Ануте, братіє, дерзайте!
Калавурне козацтво, як почули писарське повелініє, зараз і відчепили з відьомської низки Веклу Штириху; ухопили її мерщій за руки і за ноги цупко, щоб не викрутилась, та, регочучи, і помчали до човнів… Вона кричить: «Пробі!» Діточки біжать за нею та голосять, неначе вже вона і нежива; старий Штиря туди ж за ними шкандиба, та плаче, та лає і козаків, і сотника, а найпуще пцсаря… Так ніхто їх і не вважа, а ще деякі з кучі кричать: «Держи-бо, Йосипе, дужче! бач, пручається…» А інший каже «Попалась? А що? Се тобі не коров у північ доїти…» Та й багато дечого прикладували, аж поки її до човна донесли, утеребили у човен, і тут ще пущ держали. Як же донесли до паль, тут скрутили їй вірьовками руки і ноги гарненько; та вірьовки і попродівали у петлі, що на палях, та, підсунувши її вірьовками угору, як плюснули разом у воду… Та, як каменюка, пішла на дно, аж тільки бульбашки забулькотіли!..