А наш пар сотник летів, сердешний, летів від самого Конотопа і не зна, де він опиниться і що з ним буде, аж гульк — хутір, і він чує, що став спускатись усе нижче, нижче… Розглядає, придивляється — аж се хутір Безверхий, що на Сухій Балці… От летить та летить понад хатами та в хорунжевий двір, де вже він не раз був… От як улетів у двір та до хорунжівниної хати, та у сіни, та прямісінько у хатні двері, що зачинені і ізсередини защепнуті були, геп! мов довбнею, та тут і простягнувсь, як колода, і не дише, і не ворушиться…
Отсе-то гепнуло у хатні двері, де чаклувала над хорунжівною конотопська відьма Явдоха Зубиха.
От Явдоха зараз і обізвалась до нього:
— Не стогни дуже і не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату. — Відщепнула йому двері, кличе його, кличе; аж нема гласу, ні послущанія; лежить наш пан сотник, мов одубів. Нічого Явдосі робити, поволокла його самотужки у хату, і як переволокла на друге місце, він і застогнав, і очима луп! і не пізнає, де він се опинивсь? Розглядаючи усюди, пізнав Зубиху, зараз, стогнучи, і почав коренити батька і матір її, що зробила над ним таку капость. А Явдоха тільки знай своє товче: — Не знаєш свого щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двірню. Що ж будеш діяти: злякавсь, злякавсь, нігде дітись. Ніколи тепер переполох виливати. На лишень, понюхай сього. — Та й піднесла йому під ніс тертого хріну. Він як нюхнув, та й чхнув аж тричі, а далі став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далі злизала язиком хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тії води напитись. Він за один ковток чималий водянчик так і висушив та й каже:
— Дай, тітусю, ще.
— Але! — каже Зубиха, — я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за діло. Бач, яка краля лежить!
Пан Забрьоха озирнув очима, аж і вздрів, що на полу спить панна Олена… та так і задрижав, мов опарений.
Та й справді ж бо краля була! То хороша була, а то, як розіспалась та і розчервонілась, що твій кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась… коси тільки, як порозпускались, так вже прикрили пазуху, та й то не зовсім…
Уласович наш, як вздрів таку кралю, то так і заходивсь круг сонної, мов павич; тільки навспинячки танцює біля неї та розгляда, та плямка, та слинку ковта; забув і працю свою, що стільки перелетів, і забув, що й пити просив. Не йде на ум ні їда, ні вода, що перед очима біда!
Він би що-небудь і придумав… гм! так Явдоха його за полу сіп і притягнула до печі і каже: «Схаменись лишень, блазню! Треба діло робити, а не ханьки мняти. На лишень отсю жабу та й скрути їй головку набік і ще живу, не здохшу, укинь мерщій у піч за жар». От пан сотник і зробив усе, як звеліла йому Явдоха, і ще жаба пищала, а він її вкинув у піч, відкіля Зубиха увесь огонь вигромадала на припічок. Як спеклась і зсушилась тая жаба, Явдоха достала її, обірвала усе мнясо, а кісточки позбирала і стала з них вибирати: от і знайшла одну точнісінько як виделочка, і навчила Уласовича, що з нею робити.
Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжівни… вона зараз спросоння і заговорила і каже: «І вже мені пан Халявський!.. плюю на нього. Микиточку, мій голубчику! де ти? прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась…»
Уласович з радощів як зарегочеться на усю хату, і якби не спинила його Явдоха, то так би і кинувсь на хорунжівну; так та його за руку дьорг! відвела та й навчила, що ще треба робити.
От пан сотник і стоїть біля неї та знай з одної кишені виньме каменючки, то камінці, креймашки, скляночки, жарнівки — се все надавала йому Зубиха — от виньме жменю сього добра, подержить на руці, побряжчить та й пересипле у другу кишеню, і так довго робив, а панна хорунжівна знай спросоння приговорює: «Микиточку, душко Уласовичу! час від часу дужче тебе люблю!»
Далі Явдоха подала йому жаб’ячу кісточку, що неначе карлючка, і по її наущенію, тільки пан Забрьоха заколупнув хорунжівну легесенько під серцем, так вона так і розпалалася і стала казати: «Не хочу… за Халявського… не силуйте мене… віддайте мене за Забрьоху… коли не віддасте… утечу…»
Тут Явдоха відвела Уласовича від панночки і каже:
— Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсім: пора додому…
— Як додому? Тільки усього і буде? — пита пан Микита.
— Буде з тебе і сього: чого тобі більш? — каже Зубиха. — Тепер не журися ні об чім і жди, як вони по тебе будуть присилати і панькатись коло тебе. Тепер поїдемо додому.
— Як же ми, тітко, поїдемо? Коли вп’ять летіти, то цур йому; єй! не можу!..