Далі вони розважалися тим, що дерли газети, намащували кремом підлогу під столом і домішували шпинату в малиновий пудинг. А на закінчення свого навчання Конрадові довелося обрізати всі китиці з чорного шовкового обруса. Спершу його ніби хто за руки тримав, за кожною китицею він стогнав і зітхав. Та коли він обрізав один край, то вже тільки тихенько постогнував, після другого взагалі перестав стогнати, з третім упорався дуже легко, а четвертий обрізував уже заіграшки. Коли додолу впала остання китиця, Конрад захихотів. За це Кіті поцілувала його по тричі в кожну щоку. А чорні китиці звеліла повикидати у вікно.
— Чорний сніг іде! — захихотів Конрад.
О сьомій вечора Кіті змогла повідомити пані Бартолотті крізь витяжний отвір, що Конрад робить грандіозні успіхи.
— Він фантастично змінився! — похвалила його Кіті.
— Може, все скінчиться добре, — мовила пані Бартолотті.
Відколи в неї побували троє чоловіків у блакитному, вона занепала духом. Та й Кіті не була така впевнена й весела, як удавала. Вона мала пильне око і коли ввечері поверталася з аптеки, то побачила біля під’їзду чоловіка в блакитному. Він читав газету. Але хто ввечері, в сутінку, стоїть біля під’їзду й читає газету? Кіті це здалося дуже підозрілим. А потім, за вечерею, пані Рузіка розповіла:
— Уявіть собі, сьогодні до мене приходила інспекторка шкільної управи. Питала про Конрада.
Кіті з ляку впустила з виделки картоплю, і пан Рузіка гримнув на неї:
— Їж як слід, доню!
А пані Рузіка повела далі:
— Інспекторка хотіла взнати адресу Конрадового батька.
— Але ж він живе хтозна-де! — вигукнула Кіті.
І тоді пані Рузіка заявила, що дала інспекторці адресу пана Егона.
— Чи аптекар йому рідний батько, чи не рідний, — сказала вона, — а зі мною він завжди говорив про Конрада як про сина!
Тепер уже Кіті впустила виделку з рук. І пан Рузіка знов гримнув на неї:
— Кажу ж тобі, їж як слід!
Кіті підняла виделку з підлоги й запитала:
— А в що та інспекторка була вбрана?
І зовсім не здивувалася, коли мати відповіла:
— Та я добре не приглядалася, в щось блакитне із сріблястими ґудзиками.
Спершу Кіті хотіла заграти на губній гармонії і все розповісти пані Бартолотті. А тоді подумала: «Вона й так журиться і однаково нічого не вдіє. Вдіяти можемо тільки ми з Конрадом».
Вона вирішила завтра не йти до школи, а з самого ранку побігти до Конрада, рятувати те, що ще можна було врятувати. (Кіті не любила прогулювати уроки. Не такої була вдачі. Але вона сказала собі: «Надзвичайні обставини вимагають надзвичайних заходів!»)
Рівно о восьмій пан Егон підняв жалюзі в аптеці. Під дверима стояла Кіті.
— Що це таке, Кіті? — тихо сказав пан Егон. — Не можна приходити сюди так, щоб тебе всі бачили.
— Уже нема сенсу ховатися, — відповіла дівчина. — Гляньте на телефонну будку. Хто там стоїть?
— Чоловік у блакитному комбінезоні, — відповів пан Егон.
— А хто стоїть на трамвайній зупинці?
— Жінка в блакитному вбранні.
— А перед квітковою крамницею?
— Чоловік у блакитному костюмі.
— Чи не забагато блакиті для такого похмурого ранку, як вам здається? — запитала Кіті.
Пан Егон стурбовано кивнув головою. Кіті потягла його всередину.
— То що, все пропало? — забідкався пан Егон.
— Нічого не пропало, — відповіла Кіті. — Я зараз іду до Конрада, і ми починаємо працювати за прискореною програмою. Буде невеликий гармидер, щоб ви не лякалися!
— А мені що робити? — запитав пан Егон. — Може, покликати Берті? Вона, по-моєму, сміливіша за мене.
Кіті схвалила цю думку. Пан Егон узяв аркушик паперу й написав на ньому:
«Берточко, нависла страшна небезпека! Негайно приходь!»
Він згорнув аркушик учетверо. Перед аптекою двірничка замітала тротуар.
— Пані Шнурпфайль! — гукнув пан Егон з дверей аптеки. — Ви не були б такі ласкаві віднести цього листа пані Бартолотті?
Пані Шнурпфайль погодилась і взяла листа.
— Тільки не віддавайте його чоловікові в блакитному, часом би він підійшов до вас, — попросив пан Егон.
— Можете на мене покластися, — мовила двірничка й перевальцем рушила до будинку, де мешкала пані Бартолотті.
Пан Егон і Кіті дивилися їй услід. Двірничка саме поминала трамвайну зупинку й жінку в блакитному.