— Невже не можна бути охайнішими? Ви ж не малі діти!
Пляма від какао ніяк не зникала.
— Це не я! Це не я! — загукав Антон. — Це він, це він! — Антон показав пальцем на Конрада.
— Це нечесно! — крикнула Кіті. — Антон бреше!
— Ще мені посваріться тут! — нагримала на дітей пані Рузіка.
Вона завзято терла ганчіркою, і обличчя в неї помалу полагіднішало, бо пляма какао стала ясніша. Нарешті пані Рузіка сказала:
— Переходьте до вітальні, хай пляма висохне. Крім того, там вам буде просторіше. Можете собі гратися — стрибати в мішку чи змагатися, хто донесе до дверей яйце в ложці. Але беріть самі варені яйця. Вони лежать на столі в кухні.
Діти перейшли до вітальні, відсунули в куток стіл і попереносили стільці. Тепер їм було де стрибати в мішку, змагатися, хто донесе до дверей яйце в ложці та склянку води. Хоч Конрад іще ніколи не грав у ці ігри, а виявився дуже спритним. Він перший дострибав у мішку до дверей спальні, єдиний доніс у ложці яйце до кухняних дверей і єдиний не розхлюпав ані краплі води з повної склянки, поки доніс її до дверей ванної. Флоріан упустив яйце, не ступивши й двох кроків, розхлюпав півсклянки води, доки добіг до дверей ванної, і останній дострибав у мішку до дверей спальні. Це його дуже розсердило, і він загукав:
— Бартолотті у болоті! Бартолотті у болоті!
Антон і собі підхопив:
— Бартолотті у болоті! Бартолотті у болоті!
— Якщо ви зараз же не замовкнете, я вас повиганяю геть! — крикнула на них Кіті.
Антон і Флоріан замовкли, але позирали на Конрада лихим оком.
Кіті на день народження подарували вікторину, і вона захотіла сьогодні ж таки погратися в неї. Вона витягла картки з запитаннями і ключ до гри. Антон і Флоріан переглянули картки.
— Дурні запитання, — сказав Флоріан.
— Дурна гра, — сказав Антон.
— Ми не граємо в цю гру! — сказали вони обидва в один голос.
Але сказали так тільки тому, що не знали відповідей на запитання. І як потім Конрад теж переглянув картки і сказав, що запитання зовсім не дурні, вони почали підштовхувати один одного ліктями, стукати себе пальцем по лобі й сміятися з нього. Конрад вирішив пояснити їм запитання.
— Столиця Польщі, про яку тут питають, зветься Варшава, — сказав він, — похила вежа стоїть у Пізі, а корінь із ста сорока чотирьох буде дванадцять.
— Ти хвалько, бе-е-е, бе-е-е, бе-е-е! — вигукнув Антон.
— Цей хвалько шахрує, насправді він нічого не знає! — підхопив Флоріан і штовхнув Конрада в живіт.
— Дай йому здачі! — шепнула Конрадові Гіті.
Конрад похитав головою.
— Та він нікому не дасть здачі, він боїться, бе-е-е! — крикнув Флоріан. — Боягуз, боягуз!
— Та дай же йому здачі! — знов шепнула Гіті, але Конрад і цього разу не вдарив Флоріана. Тоді вона обернулася до Міхі і сказала їй: — Слухай, він таки справді боягуз, його ображають, а він і пальцем не кивне.
Міхі була найближча приятелька Гіті й завжди погоджувалася з нею. Тепер вона теж сказала:
— Так, він справді боягуз, усе стерпить!
— Ходімо від нього, надто він слабкодухий! — сказали Міхі й Гіті в один голос і сіли з Флоріаном та Антоном до столу робити паперові літачки.
— Може, пограємося моєю лялькою? — запропонувала Кіті Конрадові.
— Залюбки, але покажи мені, як нею гратися, — відповів Конрад. — Я вмію тільки будувати залізницю з кубиків і розглядати малюнки в книжках.
Кіті дістала нову ляльку, іграшковий візочок і розпакувала іграшковий сервіз, який подарував їй Конрад. Потім прибрала куток у вітальні, прикотила туди візочок з лялькою, виставила на маленькому столику сервіз і почала вдавати, ніби наливає каву в чашки з кавника.
— Ти батько, я мати, а у візочку наша дитина, — пояснила вона Конрадові. — Розумієш?
Конрад відразу збагнув гру.
— Я аптекар Егон, а ти пані Бартолотті.
Кіті кивнула головою. Скоро Конрад захопився грою. А Кіті призналася йому, що їй ні з ким ще не було так приємно гратися в батька, матір і дитину, як із ним. Правда, їм кожні дві-три хвилини заважав Антон. Він і далі сидів біля столу з Флоріаном та дівчатами, лузав горіхи і шпурляв у Конрада або в Кіті лушпайками. І щоразу вигукував:
— Начувайся!
Конрад у розпачі глянув на Кіті й запитав:
— Ти також хочеш, щоб я зацідив йому у вухо?
— Тільки якщо тобі самому дуже кортить зацідити йому, — відповіла Кіті.
Конрада втішила її відповідь.
— Ми зробимо просто, — запропонувала Кіті. — Граймося далі. А гра наша буде така: тепер гаряче літо, ми на селі, а там багато мух. Як летітиме лушпайка, то це буде муха.
Конрад погодився. І щоразу, коли на них летіла лушпайка, вони з Кіті вигукували:
— О, знов муха! Скільки цього року тих мух! — І хихотіли.
Антона це так сердило, що він зібрався йти додому. На прощання він знов крикнув:
— Начувайтеся!
Тепер він уже погрожував не тільки Конрадові, а й Кіті. Він вирішив більше не любити її.
О шостій годині до вітальні зайшла пані Рузіка, ввімкнула телевізор і сказала, що іменини скінчилися. Кіті провела своїх гостей до дверей. На прощання Міхі й Гіті запитали її:
— Скажи, Кіті, що тобі подобається в цьому боягузові?
А Флоріан мовив:
— Іменини були нудні. І все через цього пришелепуватого недоростка.
І він знову штовхнув Конрада в живіт. Тепер він був уже цілком певний, що той не дасть йому здачі. Але він не врахував Кіті.
— Ну, це вже мені набридло! — вигукнула вона і вгатила Флоріана кулаком у живіт, другим кулаком у щелепу, а ногою в гомілку.
Флоріан заревів і вискочив з кімнати. Дорогою він крикнув:
— Я ніколи більше не прийду до тебе! Помста! Помста!
Гіті сказала:
— Тю, вона тепер б’ється навіть за того боягуза!
Міхі теж не змовчала:
— Мабуть, це її нова симпатія!
І вони пішли додому.
Кіті провела Конрада на третій поверх, до дверей пані Бартолотті.
— Та дівчина сказала, що я, мабуть, твоя симпатія, — тихо мовив Конрад.
— Так воно і є, — теж тихо, як і він, відповіла Кіті.
— Справді?
— Справді, — Кіті кивнула головою.
Конрад нерішуче запитав:
— Слухай, Кіті, може, ти кажеш це тільки для того, щоб я не журився?
— Що ти! — засміялася Кіті. — Ти мені справді подобаєшся, дуже подобаєшся. Дужче за всіх.
— От добре, — тихо мовив Конрад.
— Завтра ми разом ітимемо до школи! — вигукнула Кіті. — І додому йтимемо разом. А після обіду підемо в парк. І хай-но тільки хтось тебе зачепить, я йому покажу! Та вони й побояться, бо я ого яка дужа.
— Дякую, — сказав Конрад і подзвонив У двері.
Кіті побігла вниз, на другий поверх. На сходах вона ще раз помахала йому рукою.
— Гарні були іменини? — запитала пані Бартолотті, впускаючи Конрада.
— Багато було поганого, — відповів Конрад, — але й багато дуже гарного!
— Так воно переважно й буває в житті, синку, — сказала пані Бартолотті й повела його до кухні.
На вечерю був тунець, кекс, солодцеві палички й солоні плетуни. Пані Бартолотті знов забула піти щось купити. Накладаючи шматочки тунця на кекс, Конрад запитав:
— Чи личить семирічній дівчині боронити семирічного хлопця? Чи треба навпаки?
Пані Бартолотті лизнула солодцеву паличку.
— Конраде, байдуже, хто кого боронить! — сказала вона. — Головне, щоб боронити того, кому потрібна оборона.
— А вам не здається, — запитав далі Конрад, — що інші люди можуть сміятися з такого оборонця?
Пані Бартолотті витягла солодцеву паличку з рота, вмочила її в тунцеву підливу, облизала й мовила:
— Конраде, хлопче мій! Запам’ятай одне. Це куди важливіше, ніж багато чого в житті. Не треба думати про те, що скажуть інші люди! — Пані Бартолотті знов ткнула солодцеву паличку в тунцеву підливу і, замислено помішуючи її, повела далі: — Якщо ти завжди думатимеш про те, що роблять інші, і робитимеш те, що роблять інші, то зрештою станеш такий самий, як вони, і сам собі остогиднеш. — Пані Бартолотті перестала мішати підливу солодцевою паличкою, глянула на Конрада й запитала його: — Ти розумієш мене?