Виборчий список є одним із важливих документів, оскільки визначає коло активних учасників виборчого процесу — громадян країни, які мають право голосу. Законодавство всіх країн установлює вимоги щодо складання списків виборців: періодичність складання, реквізити, терміни їх подання виборцям для ознайомлення, коло суб'єктів, відповідальних за ці дії.
Висування кандидатів у депутати та на посади, що обираються, здійснюється у різні способи:
а) висунення виборцями;
б) самовисунення з підтримкою виборців, при цьому кількість підписів виборців округу в заяві кандидата може бути різною (від трьох у Китаї, п'яти у Великобританії, до п'ятисот у Данії);
в) самовисунення, яке не потребує підтримки виборців (особисте висунення), наприклад, під час виборів до Національних зборів Франції, Державної Думи Росії;
г) висунення, що здійснюється політичними партіями (наприклад, при виборах до парламенту в Австрії, Болгарії, Угорщині, Польщі, Італії, Фінляндії, Росії, Японії тощо);
д) висунення кандидатів громадськими організаціями і трудовими колективами (здійснюється у Китаї, В'єтнамі, Росії, на Кубі); є) висунення кандидатів за особливою процедурою «праймериз», що проводиться у такому самому порядку, як і самі вибори (ця процедура відома як «первинні вибори» і застосовується у США та деяких інших країнах).
За звичаєм, незалежно від установленого формально-юридичного порядку, кандидати у зарубіжних країнах висуваються найчастіше політичними партіями (центральними або місцевими їх організаціями). Це зумовлено й деякими особливостями виборів, наприклад, обов'язковість партій висувати кандидатів за списком. Партія встановлює й черговість кандидатів у списку, що дуже важливо для визначення результатів голосування за пропорційною виборчою системою.
У багатьох зарубіжних країнах для висунення кандидатів необхідно віддавати у заставу певну суму грошей перед реєстрацією кандидатів політичними партіями. У деяких країнах застава не повертається, якщо кандидат не набрав в окрузі встановлену законом необхідну кількість голосів (у Франції — 5 %, в Австралії — 4 %). Аналогічна практика існує в Бельгії, Японії та інших країнах.
Завершальною стадією виборчого процесу є голосування — вільне волевиявлення виборців. У більшості зарубіжних країн голосування є таємним.
Виборче законодавство має спеціальні розділи про загальні положення щодо голосування, в яких визначено процедури голосування на виборчій дільниці, можливості голосування поштою, за домовленістю, у представництві за кордоном, на судні тощо.
Важливим є питання щодо фінансування виборчих кампаній, які не всюди і не повністю проводяться за рахунок держави. Партії й кандидати витрачають свої кошти для проведення мітингів, зборів, видання плакатів, листівок, оплачують роботу журналістів тощо.
Законність виборчих дій забезпечується цілою системою гарантій. Під гарантіями виборчого процесу слід розуміти усталені й закріплені в нормах права умови та засоби, які забезпечують його ефективність. За суб'єктами виборчого процесу всі гарантії можна класифікувати так: а) гарантії виборців; б) гарантії посадових осіб виборчих органів; в) гарантії кандидатів у депутати та на виборні посади.
§ 4. Виборчі системи
Залежно від способу визначення результатів голосування виборчі системи поділяють на мажоритарні та пропорційні.
Виборчі системи, в основу визначення результатів голосування яких покладено принцип більшості, називаються мажоритарними. За правилами мажоритарної виборчої системи обраним по виборчому округу вважається той кандидат (чи список кандидатів), який дістав установлену більшість голосів. Розрізняють три основних різновиди мажоритарної системи: абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості.
Відповідно до мажоритарної системи абсолютної більшості для обрання особи необхідна абсолютна більшість поданих по округу голосів (50 % +1). Наприклад, в окрузі балотуються чотири кандидати (А, Б, В, Г) до парламенту; 16000 поданих за них голосів розподілилися так: А — 4000, Б — 3000, В — 8100, Г — 900 голосів. Обраним буде кандидат В, який набрав 8100 голосів, тобто абсолютну більшість.
Мажоритарна виборча система має ряд недоліків. Перший полягає у тому, що голоси, подані за кандидатів, які зазнали поразки, пропадають. У наведеному прикладі кандидат В після обрання представлятиме 8100 виборців, що проголосували за нього. Голоси, які були подані за кандидатів А, Б і Г (7900 голосів), стають недійсними, і виборці, що проголосували за цих кандидатів, своїх представників у парламенті не матимуть. Другий недолік цієї системи полягає у тому, що вона вигідна лише для великих партій. Третій недолік — у тому, що вона нерезультативна. Якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів або кілька кандидатів наберуть однакову їх кількість, то питання про те, який депутат матиме мандат, не вирішиться. Щоб уникнути цього та зробити систему результативною, вдаються до різних способів. Одним із них є перебалотування. З числа кандидатів, які раніше балотувалися, до нового бюлетеня вносять прізвища двох із них, що набрали найбільшу кількість голосів. Обраним вважатиметься кандидат, який дістав при перебалотуванні абсолютну кількість голосів. Якщо ні той, ні інший кандидат не одержав цієї кількості або обидва набрали однакову кількість голосів, то питання про обрання вирішується жеребкуванням або обраним вважається кандидат, старший за віком.
Інколи проводять другий, третій і т. д. тури голосування, допускаючи блокування кандидатів і списків до того часу, поки результати виборів не визначаться. У деяких країнах у другому турі результати визначають за мажоритарною системою відносної більшості. Такий порядок існує при виборах президента у Франції, Болгарії, Польщі, а також під час виборів депутатів до Національних зборів В'єтнаму, Народних зборів усіх ступенів у Китаї (Закон про вибори, ст. 38) та ін.
За мажоритарною системою відносної більшості (вона ще менш демократична) обраним вважається той кандидат (чи список кандидатів), який набрав голосів більше, ніж кожний окремо, якщо навіть ця більшість була менша за половину. Мажоритарна система відносної більшості завжди результативна, тому що хто-не-будь із кандидатів завжди одержить відносну більшість. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів, то питання щодо обрання вирішується жеребкуванням або у порядку старшинства. Коли у країні діє дана система, парламент звичайно має усталену більшість, що забезпечує стабільність уряду. Але ця стабільність штучна, що відкрито спотворює волю виборців. Мажоритарна система відносної більшості поширена в США, Великобританії, Індії та інших країнах.
Звичайно, за мажоритарною системою відносної більшості вибори проводяться по уніномінальних округах. Якщо в окрузі було висунуто тільки одного кандидата, то голосування взагалі не проводиться, оскільки для його обрання досить одного голосу (кандидат може проголосувати сам за себе).