Одну із причин, що скеровує вітчизняну наукову думку в бік методології юридичного позитивізму, можна вбачати у певній недосконалості перекладу англомовного словосполучення «the rule of law» українською шляхом поєднання двох окремих слів «верховенство» і «право». Цим, власне, пояснюється також і присутній у вітчизняній доктрині метод «поелементного аналізу» поняття «верховенство права», коли пропонується його сутність розкривати через зміст окремо взятих слів «право» і «верховенство». Тому вдалішим у цьому випадку було б застосування українського однослівного терміна «правовладдя» як відповідника англомовного виразу «the rule of law». Бо правовладдя — це і є суть заперечення свавільної влади людини взагалі.
Стаття 9.
Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
Конституція України закріпила у ст. 9 надзвичайно важливу норму про співвідношення норм міжнародних договорів України та норм внутрішнього законодавства. На практиці застосування ст. 9 пов’язане з чималими труднощами. Разом із ст. 8 Конституції України ст. 9 визначає склад та ієрархію норм законодавства української держави. Крім того, зі ст. 9 Конституції України пов’язаний надзвичайно важливий процес теоретичного усвідомлення існування нової правової реальності, в якій Україна взяла на себе частку відповідальності за підтримання світового правопорядку. Розпочався перехід української держави від радянської традиції абсолютного дуалізму до часткового, можливо, надто обережного прийняття концепції примату міжнародного права.
Термін «міжнародні договори України» стосується виключно міжнародних публічно-правових договорів. Це випливає із змісту ст. 9 Конституції, яка пов’язує поняття міжнародного договору з процедурою надання Верховною Радою України згоди на його обов’язковість, яку застосовують лише до публічно-правових міжнародних договорів. Тому для даного коментаря слід застосовувати міжнародно-правові акти, що регулюють право міжнародних публічних договорів (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.) та внутрішнє законодавство України, що стосується таких договорів (Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV). Згідно з українським законодавства міжнародний договір — це міжнародно-правовий акт, «укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо)» (ст. 2 Закону України «Про міжнародні договори України»),
Від міжнародно-правових договорів необхідно відрізняти інші міжнародні акти, що за різних обставин можуть мати правове значення: резолюції міжнародних міждержавних організацій, декларації, заяви, заключні акти тощо. Хоча такі міжнародні документи за певних умов можуть створювати певні міжнародно- правові зобов’язання, вони не набувають якості міжнародного договору.
Вислів «міжнародні договори України» слід розуміти як міжнародні публічно-правові договори, укладені Україною. Порядок укладення, виконання та припинення саме таких договорів регулює Закон України «Про міжнародні договори України». Адміністративно-територіальні одиниці України законодавчо не наділені компетенцією укладати міжнародні публічно-правові договори, але українське законодавство не заперечує, що в принципі таке повноваження може бути делеговано. Відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України» повноваження — це «документ, яким одній або декільком особам у встановленому цим Законом порядку доручено представляти Україну з метою підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, підписання міжнародного договору та, у випадках, передбачених міжнародним договором, надання згоди на його обов’язковість для України» (ст. 2). За наявності відповідного повноваження укладений договір має розглядатися як міжнародний договір України. Проте до останнього часу в Україні була відсутня практика делегування адміністративно-територіальним одиницям повноважень укладати міжнародні публічно-правові договори.