На сьогодні п. 9 коментованих Перехідних положень залишається одним із нереалізованих до кінця пунктів розд. XV Конституції України. Очевидно, що реформування прокуратури пов’язане не лише із прийняттям нового Закону України «Про прокуратуру», а й з удосконаленням усього чинного кримінально- процесуального законодавства. Водночас реалізацію цього пункту не можна вважати «простроченою» через відсутність чітких темпоральних параметрів реформування прокуратури, що не заперечує нагальність такої реформи.
Пункт 12 Перехідних положень встановив, що Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України не довше ніж п’ять років після прийняття Основного Закону мають здійснювати свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування на засадах територіальності та спеціалізації системи судів загальної юрисдикції, визначеної ст. 125 Конституції України. Судді судів загальної юрисдикції, обрані чи призначені на посади до набуття чинності Конституцією України, продовжували здійснювати свої повноваження до закінчення строку, на який вони обирались чи призначались. Натомість судді, чиї повноваження закінчувалися в 1996 р., продовжували їх виконання протягом одного року.
Розділ VIII «Правосуддя» Конституції України утверджував не лише нову систему судів загальної юрисдикції, а й нову філософію правосуддя, яка не могла бути реалізованою у стислі терміни відразу після прийняття Основного Закону. Для її реалізації законодавець відвів п’ятирічний перехідний період, упродовж якого та у подальші роки була здійснена так звана «Мала судова реформа» (2001 р.), прийнятий Закон України «Про судоустрій України» (2002 р.), створена система господарських і адміністративних спеціалізованих судів, а у 2010 р. започаткована розбудова системи спеціалізованих судів у цивільних і кримінальних справах. У 2010 р. був прийнятий Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який започаткував нову судову реформу, реалізація якої дозволить удосконалити систему судів загальної юрисдикції в Україні.
Коментований блок Перехідних положень приділяв належну увагу й порядку функціонування органів місцевого самоврядування, обраних до набуття чинності Конституцією України 1996 р., на період до сформування їх нового складу в порядку, встановленому ст. 141 та ін. Основного Закону. Так, частина перша п. 8 розд. XV Конституції України встановила, що сільські, селищні, міські ради і голови цих рад здійснюють визначені у ст. 143 Основного Закону повноваження до обрання нового складу цих рад на чергових виборах у березні 1998 р. Із прийняттям Закону України «Про місцеве самоврядування» та після виборів 1998 р. інститут голів сільських, селищних і міських рад був скасований. Члени територіальних громад почали обирати місцеві ради і сільських, селищних, міських голів. Така модель місцевого самоврядування відповідала європейським стандартам у сфері місцевого самоврядування.
Районні та обласні ради, обрані до прийняття Конституції України, продовжували здійснювати визначені в ній повноваження до сформування нового складу цих рад, а районні в містах ради і голови цих рад здійснювали свої повноваження відповідно до закону. Надалі рішення про утворення та неутворення районних у місті рад Закон України «Про місцеве самоврядування» відніс до компетенції територіальних громад міста.
Пункт 10 Перехідних положень передбачав, що до прийняття законів, які визначають особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі відповідно до ст. 118 Конституції України, продовжують здійснювати відповідні державні адміністрації. Зміст зазначеного положення зумовлений тим, що ст. 133 Основного Закону закріплює за цими містами спеціальний статус. На виконання цього пункту 15 січня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про столицю України — місто-герой Київ», який у 2010 р. зазнав серйозних змін. Натомість закон про місто Севастополь до цього часу не ухвалений.