Андзолето. Я знаю, що ви мене не любите й ніколи не полюбите. Ось чому я такий смутний і стриманий біля вас.
Корилла. А якби я раптом тебе полюбила?
Андзолето. Я був би в повному розпачі, тому що ризикував би звалитися з неба просто в прірву і, завоювавши вас ціною всього мого майбутнього щастя, втратити вас через яку-небудь годину.
Корилла. Що ж змушує тебе припускати таку мінливість з мого боку?
Андзолето. По-перше, моя власна нікчемність, а по-друге, все те погане, що про вас говорять.
Корилла. Хто ж так злословить про мене?
Андзолето. Усі чоловіки, тому що всі вони обожнюють вас.
Корилла. Виходить, якби я мала дурість закохатися в тебе й зізнатися тобі в цьому, ти, мабуть, відштовхнув би мене?
Андзолето. Не знаю, чи знайду я в собі сили втікати від вас, але якби знайшов, то, звичайно, ніколи не став би більше з вами зустрічатися.
— У такому разі, — заявила Корилла, — мені хочеться просто із цікавості провести цей дослід… Андзолето, мені здається, що я тебе люблю.
— А я цьому не вірю. І якщо не втікаю від вас, то тільки тому, що дуже добре розумію — ви з мене смієтесь. Але ви не збентежите мене такою грою й навіть не скривдите.
— Ти, здається, хочеш здолати мене хитрістю?
— А чом би й ні? Але я не такий страшний, оскільки сам даю вам засіб перемогти мене.
— Який же?
— Спробуйте повторити серйозно те, що ви сказали жартома. Я злякаюся на смерть і кинуся навтіки.
— Який ти дивний! Я бачу, що з тобою треба бути насторожі. Ти з тих, кому мало аромату троянди, а потрібно її зірвати та ще сховати під скляний ковпак. Я не очікувала, що у твої роки ти такий сміливий і свавільний!
— І ви зневажаєте мене за це?
— Навпаки, ти мені такий більше подобаєшся. Добраніч, Андзолето, ми скоро побачимось.
Вона простягла йому свою красиву руку, й він жагуче поцілував її.
«Спритно ж я відкараскався», — думав він, біжучи по галереях уздовж каналу.
Не сподіваючись такої пізньої години достукатися в халупу, де він зазвичай ночував, Андзолето вирішив простягтися біля першого-ліпшого порога й насолодитися тим райським спокоєм, що його знають лише діти й бідняки. Але вперше у житті він не зміг знайти жодної плити, достатньо чистої, щоб зважитися на неї лягти. Хоча бруківка Венеції й чистіша та біліша за всяку іншу на світі, все-таки вона занадто курна для елегантного чорного костюма із найтоншого сукна. До того ж ті самі човнярі, які зазвичай уранці обережно крокували сходами, намагаючись не зачепити лахміття юного плебея, тепер, попадися тільки він їм під ноги, могли покепкувати з нього сонного і навмисно забруднити розкішну ліврею «дармоїда». Дійсно, що б подумали ці човнярі про людину, що спить просто неба у шовкових панчохах, у тонкій білизні, у мереживному жабо й мереживних манжетах? У цю хвилину Андзолето пошкодував про свій милий плащ із коричневої й червоної вовни, щоправда, вицвілий, потертий, але ще міцний і здатний відмінно захистити від нездорових туманів, що піднімаються вранці над каналами Венеції. Був кінець лютого, і хоча в тутешніх краях у таку пору року сонце вже світить і гріє по-весняному, ночі бувають іще дуже холодні. Андзолето спало на думку забратися в одну з гондол, які стояли біля берега; на лихо, всі вони виявилися замкненими. Нарешті йому вдалося відчинити двері однієї з них, але, пролазячи всередину, він наткнувся на ноги сплячого човняра й звалився на нього.
— Якого диявола! — почувся грубий, захриплий голос із глибини. — Хто ви й чого вам треба?
— Це ти, Дзането? — відповів Андзолето, впізнавши голос гондольєра, що зазвичай ставився до нього досить дружелюбно. — Дозволь мені лягти коло тебе й виспатися під твоїм навісом.
— А ти хто?
— Андзолето. Хіба ти не впізнаєш мене?
— Ні, чорт забирай, не впізнаю! На тобі такий одяг, якого в Андзолето бути не може, якщо тільки він його не вкрав. Іди собі! Якби це був сам дож, я б не відчинив дверцят своєї гондоли людині, у якої ошатний одяг і немає кутка, де спати.
«Поки що, — подумав Андзолето, — заступництво та милості графа Дзустіньяні принесли мені більше неприємностей, ніж користі. Треба, щоб мої кошти відповідали моїм успіхам. Пора мені мати в кишені кілька цехінів, аби виконувати ту роль, яку мені дали!»
Не в гуморі, він пішов блукати порожніми вулицями, боячись зупинятися, щоб не вхопити застуду, — від утоми й гніву його пройняв піт.
«Тільки б мені не захрипнути через усе це, — думав він, — завтра пан граф зажадає, щоб його юного феноменального співака прослухав який-небудь дурний і суворий критик, і якщо я після безсонної ночі, проведеної без відпочинку й даху, буду хоч трохи хрипіти, той заявить негайно, що в мене немає голосу. А граф, якому добре відомо, що це не так, заперечить: «Ах, якби ви чули його вчора!» — «Так він не завжди однаковий? — запитає інший. — Чи не слабкого він здоров'я?» — «А може, він перевтомився вчора? — додасть третій. — Справді, він занадто молодий для того, щоб співати кілька днів підряд. Вам, бач, перш ніж випускати його на сцену, варто було б почекати, поки він зміцніє та змужніє». На це граф, мабуть, відповість йому: «Чорт забирай! Якщо він може захрипнути від двох арій, то він мені зовсім не потрібний». І тоді, аби переконатися, що я сильний і здоровий, мене день у день змусять вправлятися до знемоги й, бажаючи впевнитися, що в мене здорові легені, надірвуть мені голос. До дідька заступництво знатних вельмож! Ах, скоріше б мені позбутися його, і тоді, здобувши славу, прихильність публіки, користуючись конкуренцією театрів, я співатиму в їхніх салонах уже тільки з люб'язності й триматимуся з ними на рівній нозі».