— Ні, тому що це не так. Ти був ні кращий, ні гірший, ніж завжди. Хвилювання майже не відбилося на твоєму голосі; втім, воно ж швидко й розвіялось. І те, що ти добре знав, вийшло в тебе добре.
— А те, чого я не знав? — запитав Андзолето, спрямувавши на неї свої великі чорні очі, під якими від утоми й прикрості з'явилися чорні кола.
Консуело зітхнула й, помовчавши трохи, мовила, цілуючи його:
— А те, чого ти не знаєш, треба вивчити. Якби тільки ти захотів серйозно позайматися на репетиціях… Адже, пам'ятаєш, я тобі говорила… Але до чого докори, — треба скоріше виправити, що можна. Давай займатися хоч по дві години на день, і ти побачиш, як швидко ми з тобою переборемо всі труднощі.
— Хіба цього можна досягти за один день?
— Звичайно, ні, та не довше, ніж за кілька місяців.
— Але ж я співаю завтра й знову виступаю перед публікою, що більше судить про мене за моїми вадами, ніж за достоїнствами.
— Але ця ж публіка помітить і твої успіхи.
— Хтозна! А що, коли вона ставиться до мене вороже?
— Вона вже довела тобі протилежне.
— Так! І ти вважаєш, що вона була до мене поблажлива?
— Так, любий, вважаю: там, де ти бував слабкий, публіка все-таки ставилася до тебе доброзичливо, а коли ти бував на висоті — вона віддячувала тобі належним чином.
— Але, в очікуванні кращого, зі мною укладуть найжалюгідніший ангажемент.
— Граф — сама щедрість, він не скупиться на гроші. До того ж хіба він не пропонує мені стільки, що ми обоє зможемо жити більш ніж розкішно?
— Прекрасно! Виходить, я, на твою думку, житиму твоїми тріумфами?
— А хіба я мало жила на твої кошти?
— Тут справа навіть не в грошах. Нехай він мені платить небагато — це мені байдуже, але раптом він запросить мене на другі або на треті ролі.
— У нього немає нікого під рукою на перші; він давно вже розраховує на тебе й має на увазі тільки тебе. До того ж він дуже до тебе прихильний. Ти гадав, що він буде проти нашого шлюбу? Навпаки, він, очевидно, навіть бажає цього й часто мене запитує, коли нарешті я запрошу його на весілля.
— Он як! Чудово! Надзвичайно вдячний вам, пане графе!
— Що ти хочеш цим сказати?
— Нічого. Тільки дуже жаль, Консуело, що ти не втримала мене від дебюту доти, поки мої вади, які так добре тобі відомі, не було б виправлено за допомогою серйозної роботи. Адже, повторюю, ти добре знала про ці вади.
— А хіба я не була відверта з тобою? Скільки разів я тебе попереджала! Але ти завжди заперечував мені, що публіка зовсім нічого не розуміє. І, довідавшись про твій блискучий успіх, після того як ти вперше співав у салоні графа, я подумала, що…
— Що світські люди тямлять у цьому не більше за простих смертних?
— Я подумала, що на твої достоїнства звернуть більше уваги, ніж на твої слабкі сторони. Так, здається, так воно й було, і у світських цінителів, і у звичайної публіки.
«По суті, вона має рацію, — подумав Андзолето. — І якби я тільки міг відкласти свої дебюти… Але я ризикую бути заміненим іншим тенором, а той, уже звичайно, не поступиться мені своїм місцем».
— Скажи-но, які в мене вади, — попросив він Консуело, пройшовшись кілька разів по кімнаті.
— Ті, про які я не раз тобі говорила: занадто багато сміливості й мало підготовки; підйом скоріше гарячковий, ніж відчутий; у драматичних місцях більше надуманості, ніж почуття. Ти недостатньо ясно уявляєш собі роль у цілому. Розучивши її уривками, ти бачиш у ній тільки ряд більш або менш блискучих місць. Ти не вловив у ролі ні поступового розвитку її, ні висновку. Думаючи тільки про те, як блиснути своїм прекрасним голосом і деяким умінням, ти показав усього себе відразу, при першому ж виході. При найменшій можливості ти гнався за ефектами, але всі твої ефекти були однакові. Уже наприкінці першого акту публіка знала тебе напам'ять, але, не підозрюючи, що це все, чекала від тебе ще чогось незвичайного, а цього в тобі саме й не виявилося. Піднесеність зникла, і голос ослаб. Ти відчув це сам і щосили став форсувати й те й інше. Цей маневр публіка зрозуміла, і от чому, на великий твій подив, вона залишалася холодною в тих місцях, коли тобі здавалося, що ти найбільш патетичний… У цю хвилину вона бачила в тобі не артиста, захопленого пристрастю, а тільки актора, що жадає успіху.
— А як же, скажи, роблять інші? — тупнувши ногою, вигукнув Андзолето. — Хіба я не чув усіх, кому останні десять років аплодувала Венеція? Хіба старий Стефаніні не кричав, коли бував не в голосі? І це не заважало публіці несамовито йому аплодувати.