Андзолето серед своїх успіхів і благополуччя, — граф уклав з ним контракт на досить вигідних умовах, — почував глибоку відразу до всього і знемагав під гнітом свого жалюгідного щастя. Він збуджував жалість, коли знехотя йшов на репетицію, ведучи під руку тріумфуючу Кориллу, — як і раніше божественно красивий, але блідий, стомлений, із нудьгуючим і самовдоволеним виглядом людини, що приймає поклоніння, але розбитої, розчавленої вагою так легко зірваних нею лаврів і мирт. Навіть на сцені, граючи зі своєю палкою коханкою, він своїми красивими позами й зухвалою томливістю всіляко виявляв байдужість до неї.
Коли вона пожирала його очима, він усім своїм виглядом немов говорив публіці: «Не думайте, що я відповідаю на її любов. Навпаки, той, хто мене позбавить од неї, зробить мені велику послугу».
Справа в тому, що Андзолето, розпещений і розбещений Кориллою, обертав тепер проти неї самої егоїзм і невдячність, з якими вона привчила його ставитися до всіх інших людей. У душі його, незважаючи на всі пороки, жило одне чисте, справжнє почуття — невикорінна любов до Консуело. Завдяки вродженому легкодумству він міг відволікатися, забуватись, але вилікуватись од цієї любові не міг, і серед найпідлішої розпусти любов ця була для нього докором і катуванням. Він зраджував Кориллу без розбору: сьогодні — із Клориндою, щоб тайкома помститися графові, завтра — з якою-небудь відомою світською красунею, а там — із нечупарою зі статисток. Йому нічого не варто було з таємничого будуара світської дами перенестися на божевільну оргію й від несамовитих пестощів Корилли — на веселий, розгульний бенкет. Здавалося, він хоче заглушити цим усяку згадку про минуле. Але серед усього цього божевілля всюди по п'ятах випливала за ним примара, і коли по ночах йому траплялося зі своїми гучними товаришами по чарці пропливати в гондолі повз темні халупи Корте-Мінеллі, він ніколи не міг стриматися від ридань.
Корилла, що довго терпіла образливе ставлення Андзолето і, як узагалі всі ниці натури, була схильна любити саме за презирство до себе та образи, все-таки стала вважати обтяжливою цю згубну пристрасть. Вона все тішила себе надією, що поневолить, приручить цю непокірливу істоту, і з жорстокістю докладала зусиль для цього, приносячи в жертву все; але, переконавшись, що їй ніколи цього не домогтися, зненавиділа його й намагалася помститись йому власними пригодами. Якось уночі, коли Андзолето з Клориндою блукали в гондолі по Венеції, він помітив іншу гондолу, яка обігнала їх на великій швидкості; погашений ліхтар указував, що там відбувається таємне любовне побачення. Він не звернув на це уваги, але Клоринда, що, боячись бути впізнаною, завжди була насторожі, прошепотіла йому:
— Накажи гребти повільно — це гондола графа, я впізнала гондольєра.
— У такому разі її треба наздогнати: мені хочеться довідатись, якою зрадою граф платить сьогодні за твою.
— Ні! Ні! Повернемо назад! — наполягала Клоринда. — У нього такий зіркий зір і такий тонкий слух! Не будемо йому заважати.
— Гей, налягай на весла! — крикнув Андзолето своєму гондольєрові. — Я хочу наздогнати оту гондолу, попереду.
Незважаючи на жах і благання Клоринди, наказ цей був миттєво виконаний. Обидві гондоли майже торкнулись одна одної. І в цю хвилину до вух Андзолето долинув погано стримуваний сміх.
— Прекрасно! — сказав він. — Справедливість перемагає! Це Корилла насолоджується вечірньою прохолодою з паном графом!
Із цими словами Андзолето скочив на ніс своєї гондоли і, вихопивши з рук гондольєра весло, став посилено гребти. Як оком змигнути він наздогнав графську гондолу й зачепив її. Тут, чи тому, що серед вибухів сміху Корилли він почув своє ім'я, чи на нього найшло божевілля, він голосно мовив:
— Люба Клориндо, ти, безперечно, найкрасивіша, найобожнюваніша жінка у світі.
— Я щойно це саме говорив Кориллі, — промовив граф, показуючись із-під навісу своєї гондоли й надзвичайно невимушено наближаючись до сусідньої. — А тепер, коли наші прогулянки завершено, ми, як чесні люди, що володіють рівноцінними скарбами, можемо зробити обмін.
— Пан граф відплачує належним чином за мою чесність, — у тому ж тоні відповів Андзолето. — Якщо його ясновельможність зволить, я запропоную йому руку, щоб він міг, перейшовши сюди, взяти своє добро там, де він його знайде.