Усі з подивом перезирнулися. Сидячи більше години за столом у залі із зачиненими дубовими віконницями, вони й не підозрювали, що за цей час погода погіршилась. Цілковита тиша панувала зовні й усередині, і ніщо не передвіщало грози, що насувалася.
Проте ніхто не зважився суперечити Альбертові, лише Амалія знизала плечима. Після хвилинної тривожної перерви знову застукотіли виделки, і служники почали повільно переміняти страви.
— Невже ви не чуєте, як буйствує вітер серед ялин Богемського Лісу? Невже оглушливе ревіння потоку не долітає до вас? — іще голосніше запитав Альберт, пильно дивлячись на батька.
Граф Християн нічого не відповів, а барон, який мав звичку завжди з усіма погоджуватися, сказав, не зводячи очей зі шматка дичини, який він у цю хвилину різав із такою енергією, начебто це був граніт:
— Дійсно, вітер при заході сонця, передвіщає дощ. Досить імовірно, що завтра буде кепська погода.
Альберт якось дивно посміхнувся, і знову все поринуло в похмуре мовчання; але не минуло й п'яти хвилин, як страшний порив вітру, від якого задеренчали шибки величезних вікон, завив, заверещав, ударив, як батогом, по воді, що наповнювала рів, і помчав увись, до гірських вершин, з таким пронизливим і жалібним стогоном, що всі зблідли, крім Альберта, який так само загадково посміхнувсь, як і першого разу.
— У цю хвилину, — мовив він, — гроза жене до нас одну душу. Добре було б, якби ви, пане капелане, помолилися за тих, хто подорожує в наших суворих горах у таку жахливу бурю.
— Я молюся щогодини й од усієї душі, — відповів тремтячий капелан, — за тих, хто мандрує тяжкими шляхами життя, серед бур людських пристрастей.
— Не відповідайте йому, пане капелане, — сказала Амалія, не звертаючи уваги на погляди й знаки, що попереджали її з усіх боків, аби вона не продовжувала цієї розмови. — Ви добре знаєте, що мій кузен знаходить приємність у тому, що мучить інших, говорячи загадками. Що стосується мене, то я зовсім не схильна розгадувати їх.
Граф Альберт, здавалося, звертав не більше уваги на зневажливий тон своєї двоюрідної сестри, ніж вона — на його дивні міркування. Він поставив лікоть просто на свою тарілку, що майже завжди стояла перед ним порожня й чиста, і вп'явся поглядом у камчатну скатертину, немов рахуючи на ній квіточки й зірочки, — насправді ж поринулий у якусь захоплену думу.
Розділ 23
Шалена буря налетіла під час вечері. Вечеря тут завжди тривала дві години — ні більше ні менше, навіть у пісні дні, яких суворо дотримувалися, причому граф ніколи не звільняв себе від ярма сімейних звичок, настільки ж священних для нього, як і настанови римської церкви. Грози були занадто часті в цих горах, а безкраї ліси, які ще вкривали тоді їхні схили, вторили шуму вітру й гуркоту грому ревом відлуння, надто добре знайомим мешканцям замку, щоб це явище природи могло так уже їх збентежити. Однак надзвичайне збудження графа Альберта мимоволі передалося його родині, й барон був би, безсумнівно, розсерджений на те, що задоволення від смачної трапези зіпсовано, якби хоч на мить могла зрадити його доброзичлива лагідність. Він тільки глибоко зітхнув, коли страшенний удар грому, що пролунав насамкінець вечері, так перелякав дворецького, що той не поцілив ножем у кабанячий окіст, який розрізав у цю хвилину.
— Справі кінець! — сказав барон, співчутливо посміхаючись бідолашному служнику, пригніченому своєю невдачею.
— Так, дядечку, ваша правда! — голосно вигукнув граф Альберт, підводячись із місця. — Справі кінець! «Гусита»[98] вбито — його спалила блискавка. Більше він не зазеленіє навесні.
— Що ти хочеш цим сказати, сину мій? — сумним голосом запитав старий Християн. — Ти говориш про великий дуб на Шрекенштейні?[99]
— Так, батьку, я говорю про великий дуб, на гілках якого минулого тижня ми звеліли повісити два десятки ченців-авґустинців.
— Він починає сприймати століття за тижні! — прошепотіла каноніса, широко хрестячись. — Якщо ви й бачили уві сні, любе дитя моє, — підвищивши голос, звернулася вона до племінника, — те, що дійсно сталось або мало статись (адже завдяки дивному випадку, ваші фантазії збувалися), то загибель цього бридкого напівзасохлого дуба не буде для нас великою втратою: з ним і зі скелею, що він отіняє, пов'язано в нас стільки фатальних спогадів, що належать історії.
— А я, — зі жвавістю додала Амалія, задоволена, що може нарешті дати волю своєму язичку, — була б дуже вдячна грозі, якби вона позбавила нас цього жахливого дерева-шибениці, гілки якого нагадують кістяки, а зі стовбура, що поріс червоним мохом, немовби сочиться кров. Жодного разу не проходила я повз нього ввечері без здригання: шелест листя завжди так моторошно нагадував мені передсмертні стогони й хрипи, що, передавши себе в руки Божі, я втікала звідти без оглядки.
98