— Поважний Порпора — чудесний друг, достойна, шановна людина!..
— Звичайно, звичайно, — сказала каноніса Вінцеслава, відчуваючи, з одного боку, страх, що приїзд чужої людини може чимсь порушити сімейні звички, а з іншого боку — бажання належним чином виявити гостинність приїжджій. — Треба якнайкраще зустріти й прийняти її… Аби тільки не знудилася вона тут…
— Але де ж, дядечку, моя майбутня подруга, моя дорогоцінна вчителька? — вигукнула юна баронеса, не слухаючи розумувань тітки. — Напевно, вона незабаром і сама з'явиться?.. Я з нетерпінням чекаю її!
Граф Християн подзвонив.
— Гансе, хто передав вам цього листа? — запитав він старого служника.
— Одна дама, ваша ясновельможносте!
— Вона вже тут! — вигукнула Амалія. — Де ж вона? Де?
— Вона в поштовій кареті, біля звідного мосту.
— І ви змусили її очікувати біля брами замку, замість того щоб зараз же ввести до вітальні?
— Так, пані баронесо, взявши листа, я заборонив машталіру зрушувати з місця. Міст за собою я звелів підняти, а потім вручив листа його ясновельможності.
— Але ж це безглуздо, непростимо змушувати наших гостей чекати в таку жахливу погоду! Можна подумати, що ми живемо у фортеці й кожний, хто до неї наближається, — ворог! Біжіть же скоріше, Гансе, біжіть!..
Але Ганс продовжував стояти нерухомо, як статуя. Лише в очах його читався жаль, що він не може виконати розпорядження юної господині; здавалося, навіть гарматне ядро, пролетівши над його головою, неспроможне було б хоч трішки змінити незворушну позу, у якій він очікував наказів свого старого пана.
— Любе дитя, вірний Ганс визнає тільки свій обов'язок і отримані накази, — мовив нарешті граф Християн із такою повільністю, що в юної баронеси закипіла кров. — Тепер, Гансе, звеліть відчинити ворота й опустити міст. Нехай усі вийдуть назустріч прибулій із запаленими смолоскипами — вона в нас бажана гостя!
Ганс не виявив ні найменшого подиву, діставши наказ відразу ввести незнайомку до будинку, куди навіть найближчі родичі й найвірніші друзі не допускались інакше, як із запобіжними заходами. Каноніса пішла розпорядитися, щоб приготували вечерю для приїжджої. Амалія хотіла вже бігти до звідного мосту, але дядько запропонував їй руку, вважаючи за честь особисто зустріти гостю, і палкій юній баронесі довелося величним, повільним кроком пройти до колонади біля під'їзду, де на першій сходинці вже стояла, щойно вийшовши з поштової карети, мандрівна втікачка — Консуело.
Розділ 24
Три місяці минуло відтоді, як баронеса Амалія забрала собі в голову, що їй необхідно — не стільки для навчання, скільки для розваги — мати компаньйонку, й у своїй самотності вона не раз силкувалась уявити собі, яка буде її майбутня подруга. Знаючи похмуру вдачу Порпори, вона боялась, як би він не надіслав їй сувору й педантичну гувернантку. От чому вона тайкома написала професорові, попереджаючи його, що погано сприйме наставницю старшу двадцяти п'яти років, — немов було недостатньо висловити таке бажання своїм рідним, для яких вона була кумиром і повелителькою.
Лист Порпори привів її в захват, і вона зараз же створила в уяві зовсім новий образ: музикантка, прийомна дочка професора, молода дівчина, а головне — венеціанка, була, на думку Амалії, як би спеціально для неї створена, створена за її образом і подобою.
Тому вона трохи розчарувалася, коли замість жвавої, рум'яної дівчинки, про яку вона мріяла, побачила бліду, сумну, надзвичайно збентежену дівчину. Тому що, не кажучи вже про глибоке горе, що терзало бідолашну Консуело, про втому від довгого шляху без зупинок, вона була ще пригнічена страшенними переживаннями останніх годин: ця жахлива гроза в дрімучому лісі, ці повалені ялини, цей морок, прорізуваний блідими блискавками, а особливо вид цього похмурого замку, виття мисливських псів барона, палаючі смолоскипи в руках безмовних служників — у всьому цьому було щось воістину лиховісне. Який контраст із «зводом променистим» Марчелло[102] і гармонійною тишею венеціанських ночей, довірливою волею її минулого життя серед любові й життєрадісної поезії! Коли карета повільно проїхала по звідному мосту й по ньому глухо застукали копита коней, коли зі страшенним скреготом за нею опустилися підйомні ґрати, Консуело здалося, що вона входить у дантівське пекло, і, охоплена жахом, вона доручила свою душу Богові.
Цілком зрозуміло, що в неї був розгублений вигляд, коли вона з'явилася перед господарями замку. Побачивши ж графа Християна з його витягнутим блідим обличчям, що зблякло від років і горя, його довготелесу, суху здерев'янілу фігуру, одягнену в старомодний сюртук, вона подумала, що перед нею примара середньовічного власника замку, й мимоволі відсахнулася, ледве стримавши крик жаху.