Хвора спросоння здивовано дивилася на нас.
Я звично схопив її за руку. Пульс був спокійний, достатнього наповнення.
— Що Ви хотіли їй ввести?
— Я… Я… У неї знову… тиск… Я хотіла… Я не хотіла… Вас будити…
Було ніяково дивитися, як ця немолода жінка, що годилася мені в матері, перелякано й принижено виправдовується. Мені стало соромно за себе, за мою нетактовність і дурну підозру. Увірвався в палату, переполохав усіх. Адже медсестра і зобов'язана стежити за хворими, тим більше тяжкими. І виконувати призначення лікаря, що вона і намагалася зробити. Он і ампули порожні лежать на тумбочці. Я ковзнув по них поглядом, та щось у них було не те. Але що саме? Я мовчки втупився в них. І раптом мене осяяло. Вони були жовтого кольору! А папаверин, дибазол, клофелін — препарати для зниження артеріального тиску — завжди в прозорих ампулах. Я узяв одну з них, наблизив її до світла і… очманів!
— Поліно Аркадіївно, адже це адреналін!! Він же різко підвищує артеріальний тиск!!!
— Ой…Ой… — застогнала медсестра, — я, напевно, помилилася. Вибачте, Василю Васильовичу…
Я приголомшено дивився на неї, потім сказав:
— Гаразд, ідіть, я тут сам.
Вона згребла порожні ампули і спішно вийшла. Я заспокоїв стривожену хвору, яка, здається, спросоння нічого не зрозуміла. Виміряв їй артеріальний тиск. Сто шістдесят на дев'яносто.
«Що це? — думав я, ходячи по ординаторській. — Злочинна халатність чи… — я навіть зупинився, — спроба вбивства? Але навіщо? І як так можна?».
У двері тихо постукали. Увійшла похнюплена Поліна Аркадіївна.
— Василю Васильовичу, — вона заплакала, — я Вас благаю, не говоріть нікому! Я сама не знаю, як це вийшло… У мене вдома неприємності, чоловік п'є… Якщо мене виженуть з роботи, мені нічим буде годувати дітей…
Мені було жаль її, я взагалі не можу дивитися на жінок, які плачуть, а з іншого боку — недобрі підозри не відпускали мене.
— Скажіть, Поліно Аркадіївно, — я не знав, як висловитися, — Ви робили це… ну… навмисно?
— Що Ви, Василю Васильовичу! Я просто сплутала! Я машинально взяла не ті ампули. Я Вас дуже прошу, заради моїх дітей! — заплакала вона.
— Гаразд, гаразд. Заспокойтеся. Це добре, що я випадково зайшов. А якби хвора померла?
Жінка мовчки схлипувала.
— Йдіть, займайтеся справами.
Вона підняла на мене благальні очі. Я відвів погляд.
— Добре, я нікому не скажу. Але надалі будьте уважні. Від нас залежить життя людини.
— Спасибі, Василю Васильовичу, — прошепотіла вона й вийшла.
Йдучи додому після чергування, я ввесь час думав про нічну подію. Ні, це не могло бути випадковістю. По-перше, ампули були-таки інші. По-друге, навіщо їх було так багато? Адже стан хворої не потребував інтенсивної терапії. Сто шістдесят на дев'яносто — цілком задовільний тиск при такому перебігу захворювання. А досвідчена медсестра не могла цього не знати. Інакше треба було терміново кликати лікаря. А вона, очевидно, чогось злякалася при моїй несподіваній появі. Але, йдучи, вона все ж таки не забула забрати з собою порожні ампули. Правда, одна залишилася у мене. Ні, вона діяла зі злим наміром. Але навіщо? Чим їй не догодила стара жінка? Швидше за все, вона діяла за чиєюсь вказівкою. Але чиєю? Хто цей таємничий «чорний доктор»?
Сьогодні вранці, доповідаючи на п'ятихвилинці, я крадькома поглядав на лікарів, щоб прослідкувати їх реакцію на результат мого чергування. Може, хтось з них чекав на щось інше? Але нічого підозрілого я не помітив, усе було як звичайно. То хто ж тоді, хто?!
Голова тріщала від подібних питань і безсонної ночі. Треба було скласти план подальших дій, інакше мені не заснути. А відпочити не завадило б, оскільки ввечері я знову заступав на чергування.
Від звернення в міліцію я зразу відмовився. Що я їм скажу? У нашому відділенні помирають хворі? Наївно й безглуздо. Медсестра сплутала ампули? А Ви куди дивилися? Хвора жива? Так у чому справа? Й обов'язково повідомлять головного лікаря, завідувача відділення. Віктор Тихонович, звичайно, обуриться, чому, мовляв, мені нічого не доповідаєте? А як йому скажеш, коли це може бути саме його рук справа? Марення якесь. І як працювати, якщо всіх колег підозрюєш у злочині? Отже, так. Сьогодні ввечері я знову працюватиму з Поліною Аркадіївною, викличу її в ординаторську і припру до стіни. У переносному, звичайно, сенсі. Якщо вона не скаже, за чиєю вказівкою діяла, я все повідомлю начальству! Ось так! Камінь з душі відразу спав, і я згадав, нарешті, про Віку. Сьогодні на п'ятихвилинці, як я не стримувався, але час від часу поглядав на неї і одного разу ми зустрілися поглядами. Вона посміхнулася мені очима. Шкода, що ми сьогодні з нею не побачимося. Коли ж закінчаться мої нічні зміни?