— Ну добре. Тільки більше нікому!
— Ні-ні!
Медсестра не забувала про свої обов'язки: познімала крапельниці, зробила на ніч ін'єкції. І ми знову сіли обговорювати план наших подальших дій. Валентина, що чергувала разом з Вікторією, нам не заважала, лише здалека розуміюче посміхалася. Якби вона тільки знала, які «любовні» розмови ми тут ведемо.
— Так, по-перше. Почнемо з Віктора Тихоновича, — тоном справжнього детектива сказав я. — Що ти про нього знаєш? Я маю на увазі неофіційне, на рівні пліток.
Вікторія замислилася. Лобик її злегка зморщився, а губки стиснулися. Тепла хвиля ніжності хлюпнула у мене в грудях. «Не відволікатися!» — наказав я собі.
— Дружина у нього дуже ревнива. Вона в гастроентерології працює. Теж завідувачка. Часто заходить до нас у відділення. Дивиться на всіх підозріло, особливо на нас зі Світланою. Допекла всіх своїми ревнощами. А він її, здається, боїться. Я одного разу чула, як Віктор Тихонович виправдовувався перед нею.
— Так, вже дещо, — сказав я з розумним виглядом, хоча було маловірогідно, що його дружина у нападі диких ревнощів організувала вбивства підступних бабусь, зваблюючих її благовірного чоловіка. Я навіть мотнув головою, наче витрушуючи із неї цю нав'язливу липку ідею. — Що ще?
Віка помовчала.
— Він до нас з іншого міста приїхав. А до цього, кажуть, працював десь за кордоном.
— А Надія Миколаївна?
— У неї дочка. Живе вона сама, без чоловіка. І, здається, таємно попиває, тому що бувають у неї перепади настрою.
— Ну щодо перепадів настрою, це у вас, жінок, і без горілки через кожні півгодини…
— Ні, тут інше, — упевнено сказала Вікторія, і я не став з нею сперечатися, все одно будемо з'ясовувати.
— Добре, а Поліно… е… Поліна Аркадіївна з кимось із лікарів дружила?
— Ну, як дружила? Спілкувалася, звичайно, з усіма. Але в основному по роботі.
— Зрозуміло, — промовив я. — Хто там у нас іще? Лікар Вербовий.
Віка посміхнулася.
– Ігор Петрович — дуже гарний, — і лукаво поглянула на мене. — Добрий, веселий. Його всі наші жінки люблять, — і після паузи додала, — і він їх.
— Так уже й гарний, — чогось мені це не сподобалось. — От як раз на кого менше думаєш, той і може виявитися вбивцею!
Дівчина сторопіла від мого нахабства.
— Що, і Поліну Аркадіївну він убив?!
— Ну, може, не він, а його спільники.
Тут грюкнули вхідні двері й по коридору, міряючи його своїми довгими ножищами, попрямував на нас Циркуль.
Ми замовкли, чекаючи на нього.
— Добрий вечір.
— Добрий вечір, Вадиме Миколайовичу.
— Як справи? Про що мова?
— Та ось, про Поліну Аркадіївну говоримо, — сказав я.
— Так, сумна історія. А все горілка. Горілка… — глибокодумно похитав головою лікар.
— Вадиме Миколайовичу, розкажіть, що Ви знаєте? — у Віки прорвалася жіноча цікавість. Зараз це було природньо і доречно.
— А що розповідати? Її вбив п'яний чоловік! Його вже заарештували. Сусіди чули, як він горланив на весь будинок: «Де ти цілу ніч вешталася?!». Типове алкогольне марення від ревнощів. Зарізав і спокійно вклався спати. Ось такі невеселі справи.
Ми з Вікою сиділи мовчки, приголомшені цією жахливою картиною. Вадим Миколайович, помітивши наш пригнічений стан, перевів розмову у звичне для роботи русло.
— А як почувається хвора, яку я сьогодні направив? — звернувся він до мене.
— Нічого. Прокрапали. Зараз спить.
Віка не стала заважати лікарській розмові, тактовно пішла собі у справах медсестринських. А ми з Циркулем зайшли до мене в ординаторську. Я заварив каву. І як ми не намагалися відволіктися іншими проблемами, розмова все одно повернулася до сьогоднішньої трагічної події.
— Я знав її поверхнево, — говорив мій співбесідник, попиваючи каву і затягуючись сигаретним димом. — Поліна Аркадіївна була нетовариською, та і спільних справ ми не мали. Але медсестрою, казали, вона була старанною. Нещасна жінка. Говорять, того дня вона була пригнічена, засмучена. Наче передчувала. Та ти ж з нею тієї ночі працював, так? — він був старший за мене і з першого дня казав мені «ти». Я це сприймав як належне і був з ним на «ви». Як тобі — вона здалася?
— Не знаю, ніби все було нормально. Правда, ми з нею практично й не розмовляли. Так, по роботі, — я вирішив нічого нікому не говорити. Хоча тепер це вже, напевно, і не мало ніякого значення.
— Отож працюєш-працюєш і не знаєш, що на тебе чекає? Ну а тобі як тут? Вже зорієнтувався?
— Загалом так.
— Шеф не кривдить?