Віктор Тихонович вирішив, що з офіційною частиною покінчено, і відразу перейшов до повсякденних справ.
— Надіє Миколаївно, як пройшло чергування?
— Хвора з палати № 12а померла.
— Що, знову?
— Ні, вона перший раз померла.
— Я кажу, знову палата № 12а? З яким діагнозом лежала померла?
— Гіпертонічна хвороба другої стадії. Стан погіршився, її перевели в палату № 12а, я Вам доповідала. А сьогодні вночі був гіпертонічний криз. Врятувати не вдалося.
— Документи оформили?
— Так, все як годиться.
— На розтин направили?
— Хвора похилого віку, хронічна, родичі просять не розтинати. Думаю, головний підпише.
— Що ще?
— А так все нормально. Поступило троє хворих.
— Добре, готуйтеся до обходу.
І завідувач вийшов. З обличчя лікарів відразу спала маска ділової офіційності, і вони зацікавлено втупилися у мене.
— Ну, розповідайте, хто Ви і що Ви?
Викачавши з мене потрібну їм інформацію, вони трохи заспокоїлися. Ігор Петрович дружньо поплескав мене по спині:
— Нічого, спрацюємося.
А Надія Миколаївна оглянула мене по-жіночому, оцінюючи, прикидаючи подумки, напевно, наскільки багато я не дотягую до її уявлення про справжнього чоловіка.
Щопонеділка у відділенні проводився обхід із завідувачем, і цей день був дійсно важким.
Хвилювалися лікарі, метушилися медсестри, наводили лад санітарки, гримаючи прибиральним інвентарем.
Віктор Тихонович у свіжому накрохмаленому халаті, з чорною змійкою фонендоскопа на шиї на чолі свити з лікарів і медсестер почав обхід ввіреного йому відділення. Лікар доповідав про хворого, його діагноз, перебіг хвороби, лікування. Завідувач іноді оглядав хворого, вносячи корективи до плану обстеження і лікування, частіше — погоджувався з думкою колеги.
— Як у Вас справи? — запитав він у немолодого хворого, що скривив страждальну міну при появі медиків і тяжко, зі стогоном почав дихати.
— Погано.
— Що — «погано»?
— Все погано, дихати нічим.
Віктор Тихонович послухав декілька секунд його грудну клітку й упевнено сказав:
— Ні, Вам краще, краще.
— Погано, докторе.
— Ні, що Ви? Краще, краще. Я ж бачу. Вам краще. На виписку його, Ігорю Петровичу, — і перейшов до наступного хворого.
Приголомшений чоловік взагалі перестав дихати на якийсь час. Потім, зрозумівши, що його доля вирішена остаточно, улігся зручніше і спокійно почав дихати.
— А ось ці хворі, — звернувся шеф до мене, — будуть тепер під Вашим наглядом, Василю Васильовичу. Ну, що Ви скажете про цю хвору?
Мене кинуло в жар. Я схопив хвору жінку за руку в пошуках пульсу, але, окрім гучних ударів власного серця, нічого не почув.
— Послухайте її, — підказав завідувач.
Хвора підняла сорочку, а я гарячково тикав фонендоскопом у грудну клітку, намагаючись не дивитися на її ще молоді груди. І, незважаючи на те, що вона, допомагаючи мені, посилено дихала, я абсолютно нічого не чув. «Німа легеня!» «Ексудативний плеврит!» — пульсували в голові страшні діагнози.
Голос шефа був спокійний: — Василю Васильовичу, не хвилюйтеся. Вставте фонендоскоп у вуха. Так Вам буде зручніше.
РОЗДІЛ 2
За тиждень я вже відчував себе більш-менш упевнено на своїй роботі. Ігор Петрович, тобто Ігор (так він запропонував називати його в неробочий час), узяв наді мною шефство, і ми навіть подружилися. Він був старшим на вісім років, але тримався на рівних і ввів мене в курс усіх місцевих подій.
— З шефом жити можна, — говорив він мені в ординаторській, коли ми закінчили оформлювати історії хвороб після обходу. — Головне, не забувай, що він начальник. А то він цього не любить. За нагоди, звичайно, може вгатити клізму по самі… — він подивився на мої вуха, але, побачивши, як я спалахнув, пожалів мене і додав: — По самі ніздрі! Та я бачу, що ти не нахаба, тому з цим у тебе проблем не буде. А з хворими впораєшся, в медінституті чомусь же навчили. Хоча основне навчання буде тут. Запам'ятай, — він усміхнувся, переходячи на жартівливий тон, — дві речі можуть зіпсувати молодого неодруженого доктора: спирт і жінки.
— Ні, мені цього не потрібно.
— Не зарікайся. Краще вже відразу і потихеньку. А то такі, як ти, тишком-нишком, та як почнуть галабурдити, що просто дивом дивуєшся. Спирт тебе пити змусять, а жінки в нашому житті невідворотні, як світлі свята і сірі будні.