Після п'ятихвилинки я відразу ж підійшов до Риндіної.
— Надіє Миколаївно, як вона померла?
Лікар після нічного чергування, тим більше важкого і безсонного, була роздратована. Затримуватися у відділенні вона особливого бажання не виявляла. Але все таки пояснила:
– Їй ще звечора стало зле. Я її перевела в палату інтенсивної терапії — № 12а. Що тільки не кололи — купірувати криз не вдалося. Дихали, качали — безрезультатно… А що Ви за неї так переживаєте? Знайома чи що?
— Та ні. Я з нею вчора розмовляв.
Риндіна посміхнулася моїй наївності.
— Ми зі всіма розмовляємо, але, на жаль, вони все одно можуть померти.
Ігор Петрович теж спокійно (принаймні зовні) поставився до цієї події.
— Розумієш, — говорив він мені, — ми працюємо у такій сфері, де хворі вмирали і вмиратимуть. На перших порах це, звичайно, шокує, але потім не те що звикаєш — хіба до смерті можна звикнути? — а ставишся до цього спокійніше, чи що.
— Але ж вона відчувала себе добре, я бачив її!
– І я бачив. Ну й що? Розвинувся криз — і ми її втратили, як говорять зараз у кіно. Хіба це від нас залежить за великим рахунком? Я знав багато хворих — молодих, міцних, яким що ми тільки не робили, а нічого не допомагало. А були важкі хворі, хроніки, які повільно, але упевнено виповзали з критичного стану. Від чого це залежить? Від організму, від природи, від Бога? Як хочеш, так і розумій. Наше завдання — виштовхнути хворого з ями хвороби, а далі організм повинен справлятися сам. Ось ти обурений смертю як фактом. Так роби все можливе, щоб уникнути її. На те ти й лікар.
Усе так. І мають рацію, напевно, мої колеги, але щось бентежило мене в усій цій історії. Перед очима стояло напружене обличчя покійної нині Віри Сергіївни та її погляд, що благав мене про захист.
«Треба буде переговорити з її донькою! — промайнула розумна думка. — Та й до палати № 12а уважніше придивитися».
Я відразу заспокоївся і відчув себе упевнено. Зі мною завжди так буває, коли я знаю, що конкретно треба робити.
Дізнатися номер телефону дочки Пономаренко взагалі-то не склало великих труднощів, адже вони жили разом. На мій дзвінок відповів утомлений, а вірніше — знесилений голос:
— Так.
— Це квартира Пономаренко?
— Що? А, так.
— А можна покликати до телефону дочку Пономаренко Віри Сергіївни?
— Це я.
— Вибачте, будь ласка, я — Василь Васильович, лікар. У нашому відділенні лікувалася Ваша мама. Мені потрібно поговорити з Вами.
— Говоріть.
— Ні, не по телефону. Може, зустрінемося з Вами де-небудь? Це дуже важливо.
— Важливо? Її вже немає, тому все інше не важливе.
— Ось із цього приводу я б і хотів з Вами поговорити.
Вона зробила довгу паузу. Я її розумів і мовчки співчував.
— Ну, добре, — нарешті вимовила вона, — мені о сімнадцятій годині сина забирати з садочка, зустрінемося за півгодини біля магазину «Каштан», там лавки є. Знаєте, де це?
— Так, звичайно.
— А як я Вас упізнаю?
Тут черга робити паузу настала за мною, тому що найвидатнішою моєю рисою, тобто такою, яка помітно видається, були, безумовно, вуха.
— Ну, я високий, в окулярах, — пустився я манівцями, — буду у світлих джинсах, з дипломатом.
— Гаразд, тоді до зустрічі.
До «Каштана» я дістався швидко, хвилин за двадцять, якраз підвернулася попутна маршрутка, але жінка мене вже очікувала сидячи на лавці. Що це саме вона, я навіть не сумнівався. Така ж щупленька, як і в матері, фігурка. На ній було темне щільне плаття, попри досить-таки теплий серпень, а на голові — чорна хустка. Коли я підійшов, вона піднялася.
— Ви — Василь Васильович?
— Так, а Вас як звуть?
— Ніна.
— А по батькові, вибачте?
Вона подивилася на мене і, мабуть, зрозумівши, що незважаючи на мою лікарську посаду, я все-таки досить молодий, додала:
– Іванівна.
Ми сіли.
— Ніно Іванівно, я Вашу маму не лікував. Її вів Ігор Петрович.
Вона закивала головою.
— Так, я знаю.
— Я це кажу не для виправдання. Просто вона приходила до мене того дня, розповідала про себе. Говорила, що не ладила з Вашим чоловіком, що це він поклав її в лікарню. Розкажіть про це.
Вона підняла на мене очі, повні сліз.
— А навіщо це тепер? Зараз удома спокійно, тихо… Мертва тиша.
— Пробачте, Ніно Іванівно, Вам важко говорити про це, але вона просила мене їй допомогти. І я хочу в цьому розібратися. Чому Ви відмовилися від розтину?
— Цим чоловік займався. Та я і сама не хотіла, щоб її різали. Кажуть, там голову пиляють. Це правда?