Я мовчки цідив пиво. Коли п'єш, можна не відповідати. Та він не став мені більше дошкуляти.
— Слухай, а поїхали зараз до мене. Дружина вже повинна прийти зі школи. Наталка буде рада.
— Вона що у тебе, ще школярка?!
— Ні, вчителька.
Чинити опір було марно, і ми, допивши по другому келиху, відправилися до Ігоря додому. Він жив у старій «хрущовці» — облупленій п'ятиповерхівці з брудним під'їздом, без ліфта. Ми піднялися на четвертий поверх. Двері відчинила миловидна молода жінка у квітчастому домашньому халаті. Чорнява, кароока, з короткою стрижкою.
— Наталко, приймай гостей!
Жінка привітно поздоровкалася і відсторонилася, пропускаючи нас у передпокій. І що мені найбільше сподобалося у ній — це милі ямочки на щоках, які з'являлися, коли вона посміхалася.
— Це Наталія, моя дружина. А це — Василь Васильович, Вася, ну, я тобі про нього розповідав.
З кімнати вибігла дівчинка років чотирьох, в білих гольфиках, кольоровому сарафанчику, з двома туго заплетеними кісками і з пишними білими бантами. На милому личку були такі ж ямочки, як і в мами. З вигуками «Тату! Тату!» вона кинулася до Ігоря з обіймами.
— Ми щойно з садочка прийшли, — пояснила мама Наталя і подивилася на доньку. — Це наша Маринка. Привітайся з дядечком Василем.
Дівчинка відсторонилася від татуся і вирячила на мене свої оченята.
— Драсті.
— Здрастуй.
— Дядю Васю, а що у Вас учора був день народження?
— Ні, чому ти так вирішила?
— А хто ж Вам тоді вуха так повідтягував? — з дитячою безпосередністю видала вона. І я, дорослий хлопець, зніяковів від слів цієї крихітки.
— Так, Марино, йди у свою кімнату, — суворо наказала мама, а звертаючись до нас, додала: — Ви йдіть у залу, а я зараз що-небудь приготую.
— Пішли на балкон, покуримо, — запропонував господар квартири, і я пішов за ним.
— Зі мною в інституті вчилася Олена Петревухина, — закуривши, почав Ігор. — Гарна дівчина, симпатична. Тільки ось вуха у неї, як і у тебе, були сильно лапаті, з-під волосся стирчали. Вона страшно комплексувала. Але вийшла все ж таки заміж за нашого однокурсника Петра Люльку. Ми ще підколювали її: «Він же тебе саме за вуха полюбив. Прізвище у тебе доленосне — Петревухина: «Петре, вуха на!». Ось він і взяв.
Розповів він це якось просто, не образливо, що навіть я розсміявся.
— Так що не комплексуй, — він стукнув мене по плечі, — і будь самим собою. Пам'ятаєш, фільм є такий. Хлопець був з відкопиленими вухами, на роботі всі над ним потішалися. А він узяв і зробив пластичну операцію. Так вони на нього образилися. «Це не ти!», — кажуть. Довелося йому знову повертати свій колишній вигляд. Від долі не втечеш. Он Вікторія ж на тебе око поклала!
— Та з чого ти це взяв?
— Ну-ну, старого ловеласа не проведеш!
— Чуєш, Ігорю, — переводячи розмову на іншу тему, сказав я, — давно хочу запитати, а чому в нас палата № 12а називається?
— А! — Ігор усміхнувся. — Це справа рук нашого марновірного шефа. Наказав номерок «13» зняти і замовив «12а». Хоча, здається, це принципової ролі не зіграло. Тим паче, що це — палата інтенсивної терапії, всіх важких хворих туди переводимо. І переважно там помирають.
Розмова перейшла в потрібне мені русло, але я раптом замовк, міркуючи, як би мені обережно, не викликаючи зайвих підозр, дізнатися від Ігоря усе необхідне. Він теж мовчав.
— Так, — погодився я з ним, — вже при мені там пару осіб померло. Остання — твоя Пономаренко.
Ігор Петрович просто кивнув.
— А тобі не здалася дивною її смерть?
— Тобто?
— Ну не повинна вона була померти.
— Усяке буває, — Ігор замислився. — Чесно кажучи, я і сам не чекав такого результату. Але Надія розповідала: розвинувся криз — і не вдалося врятувати.
— А того дня зять до неї не заходив?
— Зять? Ти думаєш, він міг її чимось засмутити? Вона що, не ладила із зятем? Хоча, зрозуміло, питання риторичне.
— Я думаю, зятьок міг нашкодити.
— Ні, — сказав доктор упевнено, — вдень вона ще була в моїй палаті, до неї ніхто не приходив.
— Мужчини! — покликала нас Наталя. — Йдіть до столу, все готове!
Потім ми сиділи за столом, обідали. Все пройшло нормально, не враховуючи того, що я все ж таки примудрився чвиркнути помідором на господаря і перекинути на стіл склянку з соком, чим викликав бурхливу радість у Маринки. Після чого ми подружилися, тому що вона визнала в мені свого.