Отак, з невеликими перервами, час від часу відпиваючи трохи кави й відповідаючи на запитання то голови кооперативу, то майора, Стоян розповів нам усе. Головною і єдиною дійовою особою був не хто інший, як Методій Парашкевов — шанований усіма вчитель з Момчилова, людина, яку всі вважали чистою, мов краплина роси!
Методій Парашкевов часто полював у місцях на схід від Зміїці й, повертаючись, майже завжди проходив через подвір'я будинку, де містився військово-геологічний пункт. То був дуже зручний для нього шлях, бо вів навпростець до хати Балабанихи, де вчитель квартирував. Учителя Парашкевова кожен знав як доброго мисливця, У якого метке око. Недарма Балабаниха має один кунтушик на заячому хутрі, другий — з лисячим коміром. Майже ніколи Парашкевов не приходив голіруч. Він не любив частувати горілкою, а дичиною пригощав від щирого серця: цього літа обидва старшини кілька разів куштували заячої печені. Мисливець завжди, стрибаючи з горбка, зупинявся біля поста, щоб перекинутися слівцем. Бувши людина вчена, він ніколи не зазнавався, завжди знаходив про що погомоніти. Особливо любив він розповідати про звірів: про хитрощі лисиць, про повадки вовків. І Стоян не лишався в боргу — розповідав йому про сільські звичаї у південно-західних районах, про те, яких пісень співають на весіллі, на хрестинах, як молоді невістки печуть баніту [Баніца — листковий пиріг, звичайно з бринзою], яка солодка жовта горілка з груш і як легко п'ється міцне вино з винограду «Отелло».
Того вечора вчитель Парашкевов переходив подвір'я без рушниці. Було пізно. Велика Ведмедиця вже хилилася до Дунаю, а з боку Карабаїру палахкотіло і гуркотіло, немов падали гори. Вчитель цього разу — річ для нього зовсім незвичайна — чомусь так поспішав додому, ніби його чекали там дружина та діти. Кинув два слова й пішов. Стоянові стало сумно. Щоб розвіятися, він сягнув у кишеню по сигарети, але не встиг вийняти пачку. Якоюсь залізякою вдарило його ззаду в карк... І тепер... замість зустріти ранок на посту, він прокинувся, на превеликий сором, у чужому ліжку...
Якийсь час ми дивились один на одного, ніби чужі. Мовчали і вслухались у власне дихання. Потім майор труснув головою, наче зганяв муху з носа, й нерішуче спитав:
— Ти, Стояне, певний, що тебе вдарив учитель? Ану, подумай краще: чи не ховався, бува, поблизу хтось інший?
Стоян нахмурився.
— Товаришу майор,— сказав він,— подвір'я, ви ж знаєте, голе, як долоня. Тільки берест посередині, й більш нічого. Коли вчитель стрибнув з горбка, я стояв під берестом. Навколо ні душі.
— Гаразд.— Майор зітхнув і глянув на нас.— А як уявити, що нападник ховався за хвірткою? Тільки вчитель пішов, він одразу ж заскочив на подвір'я і вдарив тебе. Хіба це неможливо?
— Чому ж неможливо? — розвів руками голова.— Навпаки, дуже можливо!
Стоян зітхнув, він здавався стомленим, повіки його знову заплющилися.
— Зовсім неможливо, товаришу майор,— прошепотів старшина.— Від хвіртки до береста така відстань, що коли б людина навіть пробігла її, то й тоді за цей час можна і сигарети дістати, і закурити, і затягтися тричі... А я тільки встиг сягнути до кишені... Навіть сигарети не вийняв.
Він замовк, голова його похилилась. Кузман Христофоров знизав плечима.
— Ясно як білий день! — сказав він.
— Що ясно? — подався трохи вперед голова кооперативу. Його закруглене підборіддя тремтіло від хвилювання.— Як це ясно? — Він помовчав якусь мить.— Ти знаєш, хто такий вчитель Методій Парашкевов?
— Я нічого не знаю,— відповів Кузман, втупившись очима в підлогу.— Міліція розбереться!
Майор підвівся, смикнув поли мундира і повернувся до старшини Георгія, застиглого мов кам'яна статуя, біля вікна.
— Затримай вчителя Методія Парашкевова,— кинув майор, намагаючись не дивитись на голову,— а кімнату опечатай сургучем і скажи господарям, що вони відповідатимуть, як хто ввійде в його кімнату раніше, ніж прибуде слідчий з міста. Зрозумів?
— Зрозумів, товаришу майор! — відсалютував Георгій і побіг через подвір'я.
Півень тітки Спиридонихи сердито загорлав йому вслід.
Я взяв руку пораненого, щоб перевірити пульс, коли з вулиці почувся важкий рев мотора — прибув ваговоз із Ликіте.
Лікар Начева, розшаріла від ранкового вітру, краща, ніж будь-коли, ввійшовши, поморщилась і сердито глянула на мене.
— Хлороформ! Ви часом не робили операції, колего? — В її мідному голосочку були і здивування, і жах, і якась прихована погроза..
Мені кортіло відповісти їй якнайгостріш, але я помітив за її плечем красиве капітанове обличчя, трохи сонне й трохи винувате, і мій гнів пригас. Мені стало навіть сумно... Мабуть, тому, що капітан не виспався. Я тільки знизав плечима, поблажливо осміхнувся і, показавши на кремовий рушник, промовив: — Пахне звідти.