— Атож. Уже пізно. Я стомився.
— Невже ви збираєтеся спати?
— Чом би й ні?
— Взагалі-то нічого, — сказав Бельветтер, — хіба що ви забули вмитися.
— Ох… і справді, забув. Умиюся вранці.
— А коли ви востаннє приймали ванну?
— Давненько вже. Скупаюся вранці.
— А може, ви краще себе почуватимете, коли приймете ванну саме тепер?
— Ні.
— Навіть якщо я приготую ванну?
— Ні! Хай йому біс, ні! Я лягаю спати!
— Робіть собі так, як вважаєте за потрібне, — сказав Бельветтер. — Не вмивайтеся, не вчіться, не дотримуйтесь збалансованої дієти. Але й на мене не нарікайте.
— Нарікати на тебе? За що?
— За будь-що, — відповів Бельветтер.
— Так, ну а що ти, власне, маєш на увазі?
— Не варто й казати.
— То навіщо ж ти наголошуєш на цьому?
— Я думаю тільки про ваше благо, — відповів Бельветтер.
— Помітно.
— А ще, до вашого відома, мені з того ніякого пожитку, вмиваєтесь ви чи ні.
— Не сумніваюся.
— Коли вже піклуєшся про когось, — вів далі Бельветтер, — коли глибоко відчуваєш свою відповідальність, то не дуже приємно чути, коли тебе лають.
— Я тебе не лаяв.
— Не тепер. А от перше, вдень — лаяли.
— Ну… я був знервований.
— Це через те, що ви палите.
— Не починай знову!
— Не буду. Диміть, як піч. Що мені до того? Легені ж ваші, правильно?
— Збіса правильно, — погодився Кармоді, запалюючи.
— Легені ваші, а невдача моя, — сказав Бельветтер.
— Ні, ні! — попросив Кармоді. — Не кажи так, прошу тебе!
— Не звертайте уваги на мої слова, — примирливо сказав Бельветтер,
— Добре.
— Деколи я перебираю міру.
— Атож.
— А не перебирати важко, бо правда на моєму боці. Я маю рацію, розумієте.
— Розумію, — сказав Кармоді. — Ти маєш рацію, маєш рацію. Ти завжди маєш рацію! Маєш, маєш, маєш, маєш…
— Не збуджуйтеся перед сном, — застеріг Бельветтер. — Не бажаєте склянку молока?
— Ні.
— Ви певні?
Кармоді затулив очі руками. Відчував себе дуже дивно. Він відчував себе водночас винним, слабкодухим, брудним, нездоровим і неохайним. Він відчував себе дощенту і безповоротно зіпсованим і знав, що цього відчуття йому не позбутися. Десь у глибині його єства народилася рішучість. Він заволав:
— Сітрайте!
— Кого ви кличете? — запитав Бельветтер.
— Сітрайте! Де ви?
— Чим я не догодив? — занепокоївся Бельветтер. — Просто Скажіть мені, чим?
— Сітрайте! — завивав Кармоді. — Прийдіть і заберіть мене! Це не та Земля!
Почулося трісь-хрусь-бац, і Кармоді був уже в іншому місці.
РОЗДІЛ 24
Ф’ю-у-у-у! Тр-р-рам! Гоп! І ось ми кудись потрапили, хто-зна-куди, коли і на котру з Земель? Хтось, може, й знав, тільки, певне, що не Кармоді, опинившись у місті, дуже схожому на Нью-Йорк. У дуже схожому, але чи то справді Нью-Йорк?
— Це справді Нью-Йорк? — сам себе запитав Кармоді.
— А біс його знає! — негайно відгукнувся чийсь голос.
— Запитання риторичне, — пояснив Кармоді.
— Не сумніваюся, проте відповідаю, оскільки захистив науковий ступінь з риторики.
Кармоді пооглядався навсібіч і зауважив, що голос подає велика чорна парасоля в його лівій руці.
— Це ти, Виграше?
— Звісно, я. А ти гадав хто — шотландський поні?
— Де ж тебе носило, коли я був у зразковому місті?
— Узяв собі відпустку. Коротку, але заслужену, — сказав Виграш. — і дорікати за це не маєш права. Відпустки обумовлені угодою між Галактичною Об’єднаною Спілкою Виграшів та Лігою Реципієнтів.
— А я не дорікаю, — сказав Кармоді. — Я просто так… Облишмо, краще. Це місце — чисто моя Земля! Ну чистісінько як Нью-Йорк!
Це було місто. Товпище людей і потоки автомобілів. Повно театрів, повно кіосків з біфштексами, повно народу. Повно крамниць з оголошеннями про банкрутство і повний розпродаж товарів за низькими цінами. Спалахи неонових вивісок. Повно ресторанів — найсолідніші із них називалися «Західняк», «Південець», «Східняк» та «Північанин». В усіх — фірменні біфштекси і картопляна соломка. Крім них, були ще «Північносхідняк», «Південнозахідняк», «Східнопівнічносхідняк» і «Західнопівнічнозахідняк». Кінотеатр на протилежному боці вулиці показував «Апокриф» (грандіозніше й дивовижніше, ніж Біблія) з тисячами статистів у головних ролях. Поряд була дискотека «Омфалос», де під хрипку музику виступала фольк-рок-група «Ланяки», танцювали незрілі незайманки в сукеночках із глибочезними вирізами спереду й ззаду.
— Життя вирує! — гукнув Кармоді, облизуючи губи.
— Чую тільки передзвін касових апаратів, — зауважив Виграш тоном зачерствілого мораліста.
— Не будь занудою, — відмахнувся Кармоді. — Здається я вдома.
— Сподіваюся, що ні, — відповів Виграш. — Щось це місце діє мені на нерви. Роздивися, будь ласка, як слід. Пам’ятай, що схожість — не обов’язково тотожність.
Але ж Кармоді бачив, що стоїть на розі Бродвея і 50-ї вулиці! Ось і вхід у підземку, станція просто перед ним! Так, він удома! І він поспішив до підземки, рушив униз по сходах. Все знайоме радісно збуджує і водночас навіює сум. Мармурові стіни вкриті вологою, блискуча монорейка вибігає з одного тунелю й зникає в іншому…
— Ох! — вирвалося у Кармоді.
— В чім річ? — запитав Виграш.
— Ні в чім… Я передумав. Мабуть, я краще прогуляюся по вулиці.
Кармоді повернув назад, спокійно рухаючись до світлого прямокутника неба у рамці виходу. Та звідти посунув натовп і перепинив шлях. Кармоді став проштовхуватися до виходу, та натовп тягнув його назад. Мокрі мармурові стіни здригнулись і судомно запульсували. Блискуча монорейка скочила з опор, скрутилася гадючим язиком і блискавично метнулася в його бік. Кармоді побіг, збиваючи зустрічних і все ж помічаючи, що вони одразу зводилися на ноги, ніби іграшки-покивани. Мармурова підлога зробилася м’яка й липуча. Його ноги в’язли, люди зімкнулися круг нього, а монорейка заколивалася над головою.
— Сітрайте! — заволав Кармоді. — Заберіть мене звідси!
— І мене! — вискнув Виграш.
— І мене! — зойкнув підступний хижак.
Бо це він і ніхто інший спритно прикинувся підземкою, в пащу котрої так необачно заліз Кармоді. Сітрайт не давав про себе знати. Ніщо не змінилося. Кармоді в голову закралася жахлива думка, що Сітрайт міг вийти пообідати, або в туалет, або ж розмовляє по телефону. Блакитний прямокутник неба вужчав, вихід ніби змикався. Постаті довкола втратили людську подобу. Стіни зробилися багрянисто-червоними, напружилися, затремтіли і почали зсуватися. Гнучка монорейка пожадливо обхопила ноги Кармоді. З утроби хижака забурчало й лавиною пішла слина. (Здавна відомо, що кармодіїди хамлуваті й не вміють поводити себе за столом).
— Рятуйте! — заволав Кармоді, коли підошви його черевиків розчинилися в травних соках. — Сітрайте, рятуйте мене!
— Рятуйте його, рятуйте його! — ридав Виграш. — Якщо це важко, то рятуйте мене! Витягніть мене звідси, і я дам оголошення у всі відомі газети, скличу комітети, організую ініціативні групи, вийду на вулиці з плакатами, — за смерть Кармоді треба помститися! І надалі я беру на себе обітницю…
— Припини теревені, — почувся голос, за яким Кармоді впізнав Сітрайта. — Ганьба! А ви, Кармоді, запам’ятайте на майбутнє; треба думати, перш ніж лізти в пащу свого хижака. Моя контора не для того, щоб кожного разу витягувати вас із зашморга в останню мить!
— Але зараз ви мене врятуєте? — мовив Кармоді. — Врятуєте? Врятуєте?
— Уже врятував, — сказав Сітрайт. І коли Кармоді озирнувся навкруги, то побачив, що справді врятований.
РОЗДІЛ 25
Сітрайт, мабуть, переніс його не дуже дбайливо, бо після коротенького затьмарення Кармоді опинився на задньому сидінні таксі. Місто знову дуже нагадувало Нью-Йорк, а Кармоді, судячи з усього, отямився посеред розмови.
— Що ви казали? — спитав таксист.
— Нічого я не казав, — відповів Кармоді.
— Ох! Мені здалося, ви щось казали. Так от, а я кажу, що тамечки новий хмарочос Фламмаріона.