Дорога до Палацу була вишукано забрукована яєчною шкаралупою, помаранчевими шкірками, кісточками авокадо та черепашками мідій. Вона підводила до парадних воріт, половини яких були інкрустовані іржавими матрацними пружинами. Над портиком лискучими голівками оселедців було викладене гасло: «Марнотратне розкошування — не вада, стриманість у розтринькуванні — не чеснота!»
Через вестибюль із стін з пресованих картонок вони вийшли у відкритий дворик, де весело виблискував фонтан напалму. Минули зал, оздоблений обрізками алюмінію, бляхи, поліетилену, карбамідом, стиролом, бакелітом, бетоном, клаптями шпалер під горіх, акриланом та вінілом. Від залу розбігалися галереї.
— Подобається? — запитав Марунді
— Н-не знаю, — відповів Кармоді, — Що це за диво?
— Музей. Перший у світі музей людських покидьків.
— Бачу. І як його сприймають?
— На диво, з величезним ентузіазмом! Тобто ми — художники та інтелектуали — знали, що все це правильно, та все ж не сподівалися, що широка публіка так швидко все зрозуміє. У публіки виявився хороший вроджений смак, і вона відчула, що саме це — єдине справжнє мистецтво нашого часу.
— Відчула? Щось воно мені важкувато сприймається.
Марунді глянув на нього з жалем.
— От уже не сподівався, що ти реакціонер в естетиці! А що тобі до вподоби? Мабуть, грецькі скульптури чи візантійські ікони?
— Ні, звичайно. Але чому мені має подобатися це?
— Бо в цьому, Кармоді, уособлення нашого часу, а правдиве мистецтво йде від реальності. Споживаємо, — отже, існуємо! Та люди нехтували цією очевидною істиною. Вони відвертали носа від помиїв — цього неминучого результату їхніх насолод. Та поміркуй: що таке покидьки? Це ж пам’ятник споживанню! «Не бажай і не марнуй!» — таким був споконвічний і вельми сумнівний заповіт. Ця облудна аксіома не для нашого часу. Запитаєш: навіщо ті покидьки ворушити? Ну що ж! І справді! Навіщо розводитись про секс, чесноту, інші важливі речі?
— Якщо так ставити питання, то все ніби й слушно, — сказав Кармоді. — Та все ж…
— Йди за мною, дивись і думай! — наказав Марунді. — І в голові твоїй згромадяться, наче покидьки, пояснення і підстави.
Вони увійшли в Зал Шумів. Тут Кармоді почув соло зіпсованого водо-бачкового інструменту та вуличну сюїту: алегро автомобільних двигунів, пронизливий скрегіт гальм, утробний рев стадіону. В анданте виникла тема спогадів: грім гвинтомоторного авіалайнера, татакання відбійного молотка і могутнє гупання копра. Кармоді відчинив було двері залу Фоно-Галас-Бум, але прожогом метнувся назад.
— Добре зробив, — зауважив Марунді. — Там небезпечно. Проте багато хто заходить, а декотрі залишаються на 5 — 6 годин.
— Ого! — здивувався Кармоді.
— А ось там, — указав Марунді, — лейтмотив нашої виставки: закохане гарчання сміттєзбірної машини, що ремиґає покидьки. Мило, правда? А там попереду — виставка порожніх пляшок з-під спиртного. Над нею цілком адекватне відтворення підземки. Передані найтонші деталі, навіть повітря приправлене димом Вестінгауза.
— А хто там галасує? — запитав Кармоді.
— То магнітофонні записи знаменитих голосів, — пояснив Марунді. — Перший — Еда Брена, чвертьзахисника «Грін Бей Пеннерс». Далі — пискливий з підвиванням — звуковий портрет новообраного мера Нью-Йорка. А за ним…
— Ходімо далі, — зітхнув Кармоді.
— Гайда! З правого боку крило графіті — настінних написів. Зліва — точна копія старої комуналки (залишки романтизму, як на мене). Просто перед нами — колекція телевізійних антен. Ось ця — англійська модель 1960 року. Зауваж строгі форми, стриманість. Порівняй з камбоджійською 1959 року. Помічаєш химерні вигини ліній на східний копил? Фольклорний стиль відтворює себе в життєспроможній формі. Тут Марунді обернувся до Кармоді і настановчо почав проповідувати:
— Друже мій, дивися й увіруй! Перед тобою хвиля майбутнього. Колись люди чинили опір відтворенню дійсності. Ті часи минули. Тепер ми знаємо, що мистецтво — це будь-яка річ разом з її протяжністю в надмірне. Поспішаю застерегти: не поп-арт, який глузує та перебільшує. Наше мистецтво — популярне, воно просто існує. У наш час ми беззастережно приймаємо несприйняте і цим проголошуємо природність нашої штучності.
— Не до вподоби це мені! — сказав Кармоді. — Сітрайте!
— Чого ти реперуєш? — запитав Марунді.
— Сітрайте! Сітрайте! Заберіть мене до біса звідси!
— З глузду з’їхав! Є десь тут лікар? — крикнув Марунді.
Негайно з’явився смаглявий коротун у халаті. В руці він тримав маленьку чорну валізу, а зверху на ній, на срібній табличці було написано: «Маленька чорна валіза».
— Я лікар, — повідомив він. — Дозвольте його оглянути.
— Сітрайте! Де ви в біса запропастилися?
— Гм-м-м, так, — протяг лікар. — Симптоми гострого галюцинаційного нападу… Гм-м-м. На голові намацується твердий масивний виріст. Тут нормально… А далі… Гм-м-м… Дивно! Бідака має буквально вроджений потяг до галюцинацій!
– Док, ви можете допомогти йому? — запитав Марунді.
– Ви вчасно мене покликали, — сказав лікар. — Становище вдасться ще поправити. Я маю з собою чудодійну панацею.
– Сітрайте!
Лікар видобув з валізи стерилізатор і склав докупи блискучий шприц.
– Засіб для загального зміцнення, — сказав він Кармоді. — Не турбуйтесь. Не зашкодить навіть дитині. Приємна суміш з ЛСД, барбітуратів, амфетамінів, транквілізаторів, психотоніків, стимуляторів настрою та інших корисних речей. Дрібочка миш’яку, щоб волосся блищало. Тепер не ворушіться…
– Прокляття! Сітрайте! Заберіть мене звідси!
– Болить тільки тому, що є біль, - запевнював лікар, націлюючи шприц й запускаючи голку в тіло.
Тієї ж, або майже тієї ж миті Кармоді щез.
Збентеження й переляк у Палаці Сміття тривали не довго. Всі отямились, і знову запанував олімпійський спокій. Щодо Кармоді, то священик сказав про нього: «Зайва людино, днесь ти возносишся у царствіє потойбічне на небесі, де уготоване місце для всього непотребу сього падолу».
А сам Кармоді, вихоплений вірним Сітрайтом, поринув у нескінченність світів. Він рухався в напрямку, який найкраще передається словом «униз», через міріади ймовірних Земель, у скупчення малоймовірних, а відтак — у серійні ряди рукотворних неймовірностей. Виграш докоряв йому словами:
– Ти ж утік з рідного світу, Кармоді! Ти це розумієш?
– Так, розумію.
– Назад немає вороття.
– Розумію також.
– Ти, мабуть, плекаєш надію в майбутніх світах натрапити на якусь розкішну утопію? – насмішкувато питав Виграш.
– Ні, не це.
– А що?
Кармоді похитав головою й нічого не відповів.
– Забудь про свої сподівання, - з гіркотою сказав Виграш.- Хижак уже наступає тобі на п’яти, і твоя смерть неминуча.
– Знаю, - сказав Кармоді, і дивовижний спокій огорнув його.- У думках про майбутнє я вже змирився з тим, що живим із цього Всесвіту не вийду.
– Це вже пусте, - сказав Виграш.- Ти однаково все втратив.
– Не згоден, - заперечив Кармоді.- Дозволь зауважити, що я ще живий.
– Але тільки на мить.
– Я завжди був живий тільки мить. І на більше не розраховував. Я помилявся, сподіваючись на більше, і ця помилка тяглася за мною у всіх імовірних та можливих світах.
– І що ж ти сподіваєшся від миті?
– Нічого, - сказав Кармоді. – І всього.
– Щось я перестав тебе розуміти, - сказав Виграш.- Ти ніби змінився, Кармоді. Що сталося?
– Дрібничка, - сказав йому Кармоді.- Я просто зрікся вічності, якої в мене ніколи не було. Я вийшов із тієї облудної гри, якою тішаться боги в своїх небесних балаганах. Мене вже не хвилює, в якому стручкові захована горошинка безсмертя. Воно мені не потрібне. Я маю свою мить, цього досить.
– Блаженний Кармоді! – промовив Виграш, не приховуючи сарказму.- Від смерті ти не далі як на волосинку! Що ж ти робитимеш зі своєю жалюгідною миттю?
– Проживу її,- відповів Кармоді.- Миті на те й існують.