“Три магазинні гвинтівки системи “вінчестер” (не карабіни)”.
Це була наша запасна зброя.
“Три револьвери “кольт” із набоями крупного калібру”.
Отакий був наш похідний арсенал. Треба сказати, що зброя кожного класу була однієї системи і калібру, і тому ми могли обмінюватися набоями, що було дуже зручно і важливо. Я не вибачаюсь перед читачем, що, можливо, втомив його переліком таких подробиць, оскільки кожний досвідчений мисливець знає, наскільки важливим є вибір зброї для успіху експедиції.
Тепер переходжу до прислуги, яка повинна була нас супроводжувати.
Після довгих обговорень ми зголосилися, що цілком достатньо буде узяти з собою п’ятьох: провідника, кучера і трьох слуг. І кучера, і провідника я знайшов без зусиль. Це були два зулуси, на ім’я Гоза і Том. Знайти ж слуг було куди складніше. Нам були потрібні люди хоробрі, надійні, на яких ми могли б повністю покластися, оскільки від їхньої поведінки могло залежати наше життя. Нарешті мені вдалося знайти двох — одного готтентота[33], на ім’я Вентфогель, що значить “птах вітрів”, і маленького зулуса Хіву, якого я вибрав, бо він чудово говорив англійською. Вентфогеля я знав давно. В своєму житті я рідко зустрічав кращого мисливця-слідопита. Він був дуже витривалий і, здавалося, складався з одних м’язів і сухожиль. Але, на жаль, у нього була типова вада: любив заглядати в пляшку. Отож цілком покладатися на нього не можна було: постав перед ним пляшку грогу — і він забуде про все на світі. Але оскільки ми відправлялися в місця, де не було ні трактирів, ні винних крамниць, ця маленька вада не так уже й важила.
Третього слугу я ніяк не міг дібрати, і ми вирішили відправитися тільки з двома, сподіваючись, що в дорозі знайдемо потрібну людину. Але напередодні нашого від’їзду, коли ми обідали, ввійшов Хіва і доповів, що мене хоче бачити якийсь зулус. Я наказав Хіві його привести. До кімнати увійшов рослий красивий чолов’яга, років тридцяти, з дуже світлою, як на зулуса, шкірою. Замість вітання він підняв свою вузлувату палицю і мовчки всівся навпочіпки в кутку кімнати. Протягом якогось часу я вдавав, що не помічаю його присутності; з мого боку було б великою помилкою вчинити інакше: якщо ви відразу вступаєте в розмову з тубільцем, він може подумати, що ви людина нікчемна і позбавлена почуття власної гідності. Проте я встиг помітити, що він був “кешла” — тобто “людина з обручем”. В його волосся було вплетено широке кільце, зроблене з особливого сорту каучуку, яке для блиску було натерте жиром. Такі обручі носять зулуси, що досягли певного віку і мають високий статус. Обличчя його видалося мені знайомим.
— Ну, — сказав я нарешті, — як тебе звуть?
— Амбопа, — відповів тубілець приємним низьким голосом.
— Десь я тебе вже бачив.
— Так, інкоозі[34], батьку мій, ти бачив мене в містечку Літтл-Хенд, в Ізандхлуані[35], напередодні битви.
Тут я все пригадав. Під час трагічної війни із зулусами я був одним із провідників лорда Челмсфорда[36]. На щастя, мені вдалося покинути табір із дорученими мені фургонами якраз напередодні битви. Поки запрягали волів, я розговорився з цією людиною. Він командував загоном тубільців, що билися на нашім боці. В розмові він виказав свої сумніви щодо безпеки нашого табору. Тоді я йому порадив тримати язика за зубами, бо це була не його розуму справа, але згодом я не раз згадував його слова.
— Я пам’ятаю, — сказав я. — Що ж тобі від мене треба?
— Ось що, Макумазане (так звуть мене кафри; в перекладі це означає “людина, що встає опівночі”. А простіше — це людина, яка завжди напоготові). Я чув, що ти збираєшся в довгу мандрівку далеко на північ із білими вождями, що припливли через велику воду. Чи правда це?
— Так, правда.
— Я чув, що ви підете аж до річки Луганги, яка знаходиться на відстані одного місяця шляху від землі Маника. Це теж правда, Макумазане?
— Навіщо тобі знати, куди ми йдемо? Що тобі до того? — відповів я підозріло, оскільки мету нашої подорожі ми вирішили берегти в глибокій таємниці.
— О, білі люди! — вигукнув тубілець. — Якщо ви справді хочете йти так далеко, то я піду разом із вами!
Мене вразили тон і його манера розмовляти. Він тримався з надзвичайною гідністю, в ньому відчувалася якась внутрішня шляхетність. Особливо мене здивували його слова: “О, білі люди”, замість звичного звертання до білих: “О, інкоозі” — тобто вожді.
35
36
Лорд Челмсфорд —