— Хто б це міг бути? — вигукнув я здивовано.
— Невже ви не здогадуєтеся? — запитав Гуд.
Я заперечно похитав головою.
— Хто ж це, як не старий дон Хозе да Сильвестра!
— Не може бути! — прошепотів я схвильовано. — Адже він помер триста років тому!
— А що ж тут дивного? — спокійно відповів Гуд. — У цій холоднечі він може з таким же успіхом просидіти і три тисячі років. При низькій температурі кров і м’язи зберігаються свіжими довіку, як у замороженої новозеландської баранини. А в цій печері, хай їй біс, досить холодно. Сонце сюди ніколи не заглядає, і жоден звір не може забрести у пошуках їжі, бо тут узагалі немає нічого живого. Поза всяким сумнівом, слуга, про якого дон Хозе згадує в своїй передсмертній записці, зняв з нього одяг і залишив тут його труп: йому не під силу було поховати свого пана. Подивіться! — продовжував Гуд, нагинаючись і піднімаючи вигострений уламок кістки досить дивної форми. — Ось цією кісткою Сильвестра і надряпав свою карту.
Ми були настільки приголомшені цим відкриттям, що навіть забули про свої власні біди. Все це здавалося нам майже надприродним. Занімівши, ми дивилися на уламок кістки і на труп старого португальця.
— Дивіться, — сказав нарешті сер Генрі, показуючи на ледве помітну ранку на лівому зап’ясті старого дона Сильвестра, — ось звідки він брав кров, якою написана записка. Чи доводилося кому-небудь в житті бачити щось подібне?
Тепер не залишалося ніякого сумніву, що перед нами був да Сильвестра. Треба зізнатися, мені стало моторошно.
Перед нами сидів мертвяк, вказівки якого, накреслені триста років тому, привели нас до цієї печери. В своїй руці я тримав той самий грубий уламок кістки, яким він писав свої передсмертні рядки, і бачив на його шиї розп’яття, яке він, прощаючись із життям, притискував до своїх схолоднілих вуст.
Дивлячись на труп, я ясно уявив собі останній акт цієї драми: подорожнього, що гине сам — один від голоду і холоду, і проте прагне передати людям велику таємницю. Мені навіть здалося, що в його загострених рисах я бачу певну схожість із його нащадком, моїм бідним другом Сильвестром, померлим на моїх руках двадцять років тому. Можливо, це був плід моєї уяви. Але так чи інакше, він сидів перед нами як страшна засторога для тих, хто, знехтувавши долею, намагається відхилити завісу невідомого. Минуть століття, а він все сидітиме тут із печаттю смерті на чолі й наганятиме жах на випадкового подорожнього, який, як і ми, забреде до цієї печери і порушить його спокій. І хоча ми вмирали з голоду і холоду, це видовище вразило нас до глибини душі.
— Ходімо звідси, — тихо сказав сер Генрі. — Втім, ні! Ми залишимо йому товариша у нещасті, який розділить його самотність.
І, піднявши мертве тіло готтентота Вентфогеля, він всадовив його поряд із старим доном да Сильвестра. Потім сер Генрі нахилився і різким рухом розірвав зотлілий шнурок на шиї старого португальця, на якому висіло розп’яття. Він навіть не намагався його розв’язати, бо пальці його задубіли зовсім. Я гадаю, що це розп’яття знаходиться у нього і дотепер. Я ж узяв собі перо, зроблене з уламка кістки. Воно і нині лежить переді мною на столі. Іноді я ним користуюся, коли підписую своє ім’я.
Залишивши горду білу людину з минулих століть і бідного готтентота довічно вартувати серед безмовності вічних снігів, ми в повній знемозі вийшли з печери на залиту життєдайним сонцем снігову рівнину і побрели далі. Мимоволі у кожного в душі ворушилися думки, що, можливо, і нас спіткає та ж доля.
Пройшовши близько півмилі, ми підійшли до краю плато і виявили, що сама вершина, тобто пагорб, що вінчав гору, знаходиться не посередині, як це здавалося нам з боку пустелі. Через густий уранішній туман ми не могли бачити того, що нижче. Але невдовзі пасма туману почали танути, і ми помітили при самому краї снігового схилу галявину, порослу зеленою травою. Вона знаходилася нижче від нас не більше аніж на п’ятсот ярдів, і по ній протікав струмок. Але це було ще не все: на березі, гріючись на сонці, лежало з десяток величеньких антилоп. Стадо було на значній відстані, і ми, звичайно, не могли встановити, до якої породи вони належали.
Неможливо передати той тріумф, який охопив нас при вигляді цієї картини! Адже це була їжа, причому вдосталь, яку, щоправда, потрібно було ще здобути. До тварин було не менше шестисот ярдів, тобто дуже далеко навіть для вправного стрільця, а від цього пострілу залежало наше життя.