Ми квапливо стали радитися, як нам чинити. Думку про те, щоб нечутно підкрастися, довелося полишити, оскільки нам не сприяв вітер. Він дув у їхній бік, і тварини могли нас почути; окрім того, які б обережні ми не були, нас не можна було не помітити на сліпучо-білому снігу.
— Ну що ж, доведеться стріляти звідси, — сказав сер Генрі. — Треба тільки вирішити, з якої рушниці: “вінчестера” чи “експреса”? Як ви гадаєте, Квотермейне?
Питання було серйозне. Магазинна рушниця “вінчестер” (у нас їх було дві; Амбопа ніс свою і бідолахи Вентфогеля) била на тисячу ярдів, двостволка ж “експрес” — всього на триста п’ятдесят. Понад цю відстань стріляти з неї було ризиковано, оскільки можна було не влучити в ціль. З іншого боку, якби ми влучили, у нас було б більше шансів вполювати тварину, оскільки “експрес” стріляв розривними кулями. Питання було важке, але все-таки я вирішив, що ми повинні піти на ризик і стріляти з “експреса”.
— Кожен цілитиметься в ту антилопу, яка знаходиться проти нього, — наказав я. — Цільтеся просто в лопатку або трохи вище. А ти, Амбопо, дай знак, щоб усі стріляли одночасно.
Запала мовчанка. Ми всі троє старанно прицілилися, як людина, котра знає, що від цього пострілу залежить її життя.
— Стріляй! — скомандував Амбопа зулуською, і майже тієї ж секунди пролунало три оглушливі постріли.
На мить перед нашими очима зависли три хмарки диму, і скелясті схили довго відлунювали звуки пострілів, порушуючи снігове безгоміння. Але невдовзі дим розвіявся, і — о радість! — ми побачили, що великий самець лежить на спині і судомно здригається в передсмертних конвульсіях. Нам більше не загрожувала голодна смерть, ми були врятовані! Незважаючи на слабкість і повне виснаження, з гучними захопленими вигуками ми кинулися притьма засніженим схилом і через кілька хвилин уже патрали здобич. Але тут виникла нова перешкода: не було палива, щоб розпалити багаття і підсмажити м’ясо. З жалем і смутком ми дивилися один на одного.
— Коли людина вмирає з голоду, вона не може бути надто перебірлива, — сказав Гуд. — Їстимемо м’ясо сирим.
Справді, у нас не було іншого виходу. Голод так жорстоко мучив нас, що ця пропозиція не викликала в нас почуття відрази, неминучої за інших обставин.
Щоб охолодити серце і печінку антилопи, ми зарили їх на кілька хвилин у сніг, потім промили в крижаній воді струмка і жадібно з’їли.
Зараз, з відстані часу, все це видається мені страхітливим, але чесно зізнаюся: тоді мені здалося, що я ніколи не їв нічого смачнішого. Через якихось чверть години ми буквально ожили, сили наші відновилися, слабкий пульс знову прискорився, і кров заграла в жилах. Проте пам’ятаючи, яких згубних наслідків може зазнати той, хто об’їдається на голодний шлунок, ми були дуже обережні і з’їли порівняно мало, зупинившись, коли ще відчували голод.
— Слава Богу! — вигукнув сер Генрі. — Ця тварина врятувала нас від смерті. Між іншим, Квотермейне, що це за звір?
Я встав і підійшов до убитої тварини, щоб як слід її роздивитися, бо не був упевнений, що це антилопа.
За розмірами вона не поступалася ослу, шерсть у неї була густа, коричневого відтінку, з червонуватими, ледь помітними смугами, роги великі й вигнуті назад. Я ніколи не бачив таких тварин — ця порода була мені абсолютно незнайома, але згодом дізнався, що жителі цієї дивної країни називають їх “інко”. Це рідкісний різновид антилопи, яка зустрічається тільки на дуже великих висотах, де не живуть ніякі інші звірі. Наша тварина була убита наповал просто в лопатку. Важко був сказати, чия куля її поцілила, але я гадаю, що Гуд, пам’ятаючи свій чудовий постріл у жирафу, в глибині душі приписав це своїй доблесті; звичайно, ніхто з ним не сперечався.
Поглинуті їжею, ми не звернули уваги на те, де знаходимося. Але, втамувавши свій звірячий голод, ми стали оглядати навколишню місцевість, заздалегідь наказавши Амбопі накраяти найкращих шматків м’яса, щоб забезпечити себе в дорогу харчем. Була вже восьма година; повітря було прозоре і чисте — здавалося, що сонце ввібрало в себе густий вранішній туман. Не знаю, як описати ту величну панораму, яка постала перед нашими очима. За нами і над нами височіли білосніжні вершини гір Цариці Савської, а внизу, приблизно на п’ять тисяч футів нижче від того місця, де ми стояли, на багато миль довкола розкинувся найчарівніший сільський пейзаж. Просто перед нами, між пагорбів, рівнин і темних лісових хащів, текла широка річка; ліворуч від неї тяглися неозорі простори пасовищ. З-поміж хвилястої трави ми розгледіли численні стада тварин, диких чи свійських — сказати точно не можна було. Геть далеко, на обрії, вимальовувалися гори. Праворуч краєвид був менш гористий. Поодинокі пагорби перемежалися зі смугами оброблених полів, і з-поміж них видніли купки куполоподібних хатин. Вся панорама лежала перед нами як карта, на ній сріблясто зміїлися річки, гірські верхів’я, схожі на Альпи, застигли в урочистій величі, вигадливо прикрашені сніговими шапками, а над усім цим сяяло щедре сонце і відчувався щасливий подих життя.