Нас неабияк здивувало, що країна, яка розкинулася перед нами, лежить принаймні на три тисячі футів вище, ніж пустеля, яку ми перетнули, і що всі річки течуть з півдня на північ. Під час наших тяжких незгод ми вже мали нагоду переконатися, що упродовж південного схилу хребта, на якому ми зараз стояли, не було ніякої води, в той час як північним схилом текли водні потоки, значна частина яких впадала в могутню річку, що, химерно звиваючись, несла свої води далеко у глиб країни.
Ми сиділи і мовчки споглядали цей чудовий краєвид. Першим порушив мовчанку сер Генрі.
— Скажіть, Квотермейне, — повернувся він до мене, — чи нанесена на карту да Сильвестра Велика Дорога царя Соломона?
Я ствердно кивнув головою, не маючи змоги відірвати очей від чудового пейзажу.
— Тоді гляньте он туди, — сер Генрі показав трохи праворуч, — ось вона!
Ми з Гудом поглянули у вказаному напрямі і побачили, що на деякій відстані від нас в’юнилася широка проїжджа дорога, якої ми спочатку не помітили, бо, дійшовши до рівнини, вона завертала і губилася серед пагорбів. Як не дивно, але це відкриття не справило на нас особливого враження, оскільки після всього баченого ми вже перестали будь-чому дивуватися. Нам навіть не здалося незбагненним, що в цій країні, загубленій з-поміж гір, ми побачили шосе, що нагадувало давньоримські дороги: ми сприйняли це як щось абсолютно природне.
— Я гадаю, — втрутився Гуд, — що дорога пролягає десь зовсім близько — трохи праворуч від нас. Ходімо пошукаємо її.
Порада була вельми слушна, і, вмившись у струмку, ми негайно рушили далі. Упродовж якогось часу ми пробиралися з-поміж валунів і снігових проталин, поки нарешті, пройшовши близько милі, не опинилися на вершині невисокого пагорба і не побачили дорогу просто біля свої ніг. Це було прекрасне шосе, видовбане в суцільній скелі, завширшки принаймні п’ятдесят футів, відчувалося, що за ним, мабуть, постійно наглядали, оскільки воно було в чудовому стані. Спочатку ми подумали, що дорога тут же й починається, але, спустившись донизу і поглянувши у напрямку гір Цариці Савської, ми помітили, що вона підіймається в гори, але на відстані близько ста кроків від нас несподівано зникає. Далі вся поверхня гірського схилу була вкрита тими ж валунами і сніговими прогалинами.
— Як ви думаєте, в чому тут річ? Куди поділася дорога? — запитав мене сер Генрі.
Я здивовано знизав плечима.
— Все ясно! — вигукнув Гуд. — Я упевнений, що колись ця дорога пролягала через гірський хребет і йшла далі через пустелю. Але з часом після вивержень вулканів у горах її залило лавою, а в пустелі її засипали піски.
Це припущення було вельми правдоподібне; принаймні, ми зголосилися на цьому і почали спускатися з гори. Але яка була різниця між цим спуском і нашим сходженням на Сулейманові гори! Зараз ми були ситі, і шлях під гору чудовою дорогою був зовсім не такий, як при підйомі, коли ми ледве повзли, утопаючи в снігу, знесилені, замерзлі й напівмертві з голоду. Якби не похмурі спогади про сумну долю бідолахи Вентфогеля і моторошну печеру, в якій ми його полишили зі старим да Сильвестра, ми б почувалися просто чудово, хоча простували в країну, де нас чекала повна невідомість і, можливо, небезпека.
Щодалі вниз повітря з кожною пройденою милею ставало все м’якшим і напоєним пахощами, а країна, що відкривалася нашим очам, все сильніше вражала своєю красою. Щодо самої дороги, то ніколи в житті я не бачив подібної споруди, хоча сер Генрі твердив, нібито дорога через Сен-Готард у Швейцарії дуже на неї схожа. Будівників стародавнього світу, які її проектували, не зупиняли ніякі перешкоди і труднощі, що зустрічалися їм на шляху. В одному місці ми підійшли до ущелини завширшки триста футів і завглибшки не менше ста і побачили, що вся вона завалена величезними брилами шліфованого каміння, з-поміж якого знизу були зроблені арки для протоків води; над річкою ж велично і гордовито пролягала дорога. У іншому місці вона зміїлася зиґзаґами біля краю прірви в п’ятсот футів завглибшки, а ще десь ішла через тунель у тридцять футів завдовжки, який був виритий в гірському кряжі, що перетинав їй шлях. Ми помітили, що стіни тунелю були суцільно вкриті барельєфами, що зображали переважно одягнених у кольчуги воїнів, які управляють колісницями. Один барельєф був особливо гарний: на передньому плані була зображена битва, а оддалік ішли переможені, яких відводили в полон.