Я подивився у цьому напрямку й помітив на відстані приблизно двохсот ярдів од нас щось схоже на діру у рівній сніговій поверхні.
— Це печера, — сказав Амбопа.
Напружуючи останні сили, ми кинулися до цього місця і переконалися, що діра ця справді являє собою вхід у печеру, і, безсумнівно, саме в ту, про яку писав да Сильвестра. Ми встигли підійти туди якраз вчасно, тому що, ледве ми дісталися до місця, сонце сіло з разючою швидкістю І все навколишнє поринуло в темноту. У цих широтах майже не буває присмерків. Ми заповзли в печеру, яка здавалася не дуже великою, і, притиснувшись один до одного, щоб зігрітися, проковтнули рештки нашого бренді — на кожного припало ледве по ковтку. Потім ми спробували забути свої пригоди у сні, але жорстокий холод не давав нам заснути.
Я упевнений, що на цій величезній висоті термометр показав би не менше чотирнадцяти чи п’ятнадцяти градусів нижче нуля. Що це означало для нас, знесилених пережитими прикрощами, нестачею їжі і нестерпною спекою пустелі, моєму читачеві легше спробувати собі уявити, ніж мені описати. Досить сказати, що мені ще ніколи не доводилося відчувати, що смерть так близько. Година за годиною тяглася ця страшна ніч. Ми сиділи в печері й відчували, як мороз блукає навкруги, жалячи нас то в палець, то в ногу, то в обличчя. Все тісніш І тісніш ми притискалися один до одного, дарма пробуючи зігрітися, оскільки в наших жалюгідних, виголоднілих скелетах не лишалося більше тепла. Іноді хтось із нас на кілька хвилин забувався у тривожному сні, але довго ми спати не могли — можливо, на щастя, тому що я не думаю, що, заснувши, ми прокинулися б колись знов. Я упевнений, що тільки сила волі зберегла нам життя.
Незадовго до світанку я почув, що готтентот Вентфогель, зуби якого стукотіли цілу ніч, як кастаньєти, глибоко зітхнув і раптом перестав стукотіти зубами. Тоді я не звернув на це особливої уваги, вирішивши, що він заснув. Він сидів, притиснувшись до мене спиною, і мені здалося, що вона стає все холоднішою і холоднішою, поки не стала холодною, мов лід.
Нарешті пітьму змінила передранкова імла, після цього швидкі золоті стріли світла почали спалахувати на снігу, і сліпуче сонце піднялося над стіною з лави й освітило наші напівзамерзлі тіла і Вентфогеля, котрий сидів серед нас мертвий. Не дивно, що його спина здавалася мені холодною. Бідолаха помер, коли я почув його зітхання, і тепер уже майже зовсім закляк. Глибоко приголомшені, ми відповзли подалі від трупа (дивно, якого жаху ми завжди зазнаємо, побачивши мерця!) і лишили його сидіти там, як раніше, обхопивши коліна руками.
На цей час холодне проміння сонця (воно справді було холодне) проникло просто в печеру. Раптом я почув чийсь вигук, повний жаху, й обернувся, щоб подивитися в глибину печери.
І ось що я побачив. У кінці печери, яка мала довжину не більше двадцяти футів, сиділа інша фігура. Голова її була опущена на груди, а довгі руки висіли з боків. Я придивився до неї і зрозумів, що це теж мрець і, крім того, біла людина. Мої супутники також побачили цього мерця, і наші розладнані нерви не змогли перенести подібного видовиська. Охоплені одним спільним бажанням піти з цього страшного місця, ми кинулися з печери щодуху на наших напівзамерзлих ногах.
Розділ VII
ДОРОГА ЦАРЯ СОЛОМОНА
Вибігши з печери на залите сонцем снігове плато, ми майже зразу ж зупинилися. Думаю, що в кожного з нас було почуття незручності один перед одним за ту легкодушність, яку ми виявили, побачивши мерця.
— Я йду назад, — сказав сер Генрі.
— Навіщо? — запитав Гуд.
— У мене з’явилася думка, що… що це мій брат, — схвильовано відповів сер Генрі.
Це припущення здалося нам цілком можливим, і ми вернулися в печеру, щоб його перевірити. Деякий час наші очі, осліплені яскравим сонцем і виблискуючою білиною снігу, нічого не могли вирізнити в напівмороці печери. Але це тривало недовго. Невдовзі ми освоїлися з темнотою і обережно підійшли до мерця.
Сер Генрі опустився на коліна і став пильно вдивлятися в його обличчя.
— Слава богу! — вигукнув він із полегкістю. — Це не Джордж!
Тоді я підійшов до трупа і також почав його роздивлятися. Це була людина висока на зріст, середніх літ, з тонкими рисами обличчя і орлиним носом; у нього були довгі чорні вуса і темне з сивиною волосся. Шкіра була зовсім жовта і щільно обтягувала його висохле обличчя. На ньому не було ніякого одягу, крім напівзотлілих штанів, що давно перетворилися на лахміття. На шиї цього наскрізь промерзлого трупа висіло розп’яття зі слонової кістки.