Нарешті, коли йому вдалося сяк-так поголити праву частину обличчя і підборіддя, я раптом побачив, що якийсь промінь, наче блискавка, промайнув над його головою.
Зі страшним прокльоном Гуд скочив на ноги (я упевнений, що, якби була в нього звичайна бритва, він напевно перерізав би собі горло). Я також скочив, але без прокльонів, і ось що я побачив. Кроків за двадцять од мене і десять од Гуда стояла купка людей. Вони були дуже високі на зріст, з мідно-червоним кольором шкіри. У деяких на голові розвівалися пишні султани з чорного пір’я, а на плечі були накинуті плащі зі шкур леопарда — це все, що я помітив цієї хвилини.
Попереду стояв юнак років сімнадцяти з піднятою ще догори рукою у позі античної статуї дискобола. Очевидно, це він кинув ніж, який, мов блискавка, пролетів над головою капітана.
Поки я їх роздивлявся, з групи тубільців вийшов старий із гордою поставою воїна і, схопивши юнака за руку, щось йому сказав. Після цього вони всі рушили до нас. Сер Генрі, Гуд, Амбопа схопили рушниці й загрозливо підвели їх догори, але тубільці абсолютно не звертали на це уваги і наближалися до нас. Я одразу зміркував, що вони не розуміють, Що таке вогнепальна зброя, інакше вони не поставилися б до неї так зневажливо.
— Киньте ваші рушниці! — крикнув я своїм супутникам.
Я відразу зрозумів, що нам потрібно переконати тубільців у тому, що ми прийшли з мирними намірами, і в такий спосіб привернути їх до себе. Це була єдина можливість зберегти життя. Вони тут же підкорилися; я ж виступив наперед і звернувся до літнього воїна, котрий щойно утримав юнака від дальшого нападу.
— Привіт вам! — сказав я по-зулуському, хоча не знав, якою мовою мені слід до нього звертатися.
Я був здивований, що він мене зрозумів.
— Привіт! — відповів він, щоправда, не чистою зулуською мовою, але на наріччі, дуже схожому з нею, і ми з Амбопою одразу його зрозуміли.
Згодом ми дізналися, що ці люди розмовляли старою зулуською мовою. Між старою і сучасною зулуською була приблизно та ж різниця, що існує у нас між мовою Чосера49 й англійською мовою XIX століття.
— Звідки ви прийшли? — звернувся до нас старий воїн. — Хто ви? І чому у трьох із вас обличчя біле, а обличчя четвертого таке ж, як у синів наших матерів? — додав він, указуючи на Амбопу.
Я глянув на нашого зулуса, і в мене промайнула думка, що старий має рацію. Обличчя Амбопи, як і його великий зріст і статура, було таке ж, як у цих тубільців. Але в цей час мені ніколи було про це задумуватися.
— Ми чужоземці і прийшли сюди з миром, — відповів я, намагаючись говорити якомога повільніше, аби він мене зрозумів. — А ця людина, — додав я, вказуючи на Амбопу, — наш слуга.
— Ти брешеш, — заперечив старий воїн. — Жодна людина не може перейти гори, де все живе гине. А втім, брехня твоя ні до чого. Чужоземці не мають права ступати на Землю Кукуанів. Ви всі повинні вмерти. Такий закон короля. Готуйтеся до смерті, о чужоземці!
Признаюся, ці слова мене так приголомшили, особливо коли я побачив, що кожен тубілець підніс руку до пояса, на якому в нього висіло щось дуже схоже на важкий, великий ніж.
— Що каже ця стара мавпа? — запитав мене Гуд.
— Він каже, що вони збираються нас убити, — похмуро відповів я.
— О господи! — простогнав Гуд і, як завжди, коли він був дуже схвильований, підніс руку до рота і витягнув свою штучну верхню щелепу.
Потім він швидко вставив її назад і, присмоктуючи щелепу до піднебіння, дзвінко клацнув язиком.
З боку Гуда це було незвичайно вдалим рухом, оскільки, побачивши його, горді кукуани з криком жаху відскочили на кілька ярдів назад.
— Що сталося? У чім справа? — здивовано запитав я сера Генрі.
— Це зуби Гуда змусили їх збентежитися, — схвильовано прошепотів сер Генрі. — Він їх вийняв, і вони злякалися. Вийміть їх, Гуд, вийміть їх зовсім!
Капітан зразу ж послухався і спритно вхитрився засунути обидві щелепи в рукав своєї фланелевої сорочки.
Наступної миті цікавість подолала страх, і тубільці повільно, з осторогою знову наблизилися до нас. Мабуть, вони вже забули про свій милий намір перерізати нам горлянки.
— Скажіть нам, о чужоземці! — урочисто вигукнув старий, указуючи на Гуда, який стояв у самій фланелевій сорочці, з до половини поголеним обличчям. — Як це може бути, що ця товста людина, у якої волосся росте лише на одній половині блідого обличчя і зовсім не росте на другій, у якої в одному оці є ще одне око — прозоре і блискуче, — як це може бути, що його зуби самі виходять з рота і самі повертаються на старе місце?
49
Чосер (1340–1400} —