— Містере Квотермейн, я повинен сказати вам правду: містер Невілль — мій брат.
— О! — мовив я, здригнувшись.
Тепер стало зрозуміло, кого нагадував мені сер Генрі Куртіс, коли я його вперше побачив. Містер Невілль був значно менший на зріст, із темною бородою, але очі в нього були такі ж пронизливі й такого ж самого сірого кольору, як у сера Генрі. У рисах обличчя також була деяка подібність.
— Містер Невілль — мій молодший і єдиний брат, — вів далі сер Генрі, і ми вперше розлучилися з ним п’ять років тому. До цього часу я не пам’ятаю, щоб ми розлучалися навіть на місяць. Але майже п’ять років тому на нас звалилося нещастя: ми з братом посварилися не на життя, а на смерть (це іноді трапляється навіть межи дуже близькими людьми), і я вчинив із ним несправедливо.
Тут капітан Гуд, наче на підтвердження цих слів, енергійно закивав головою. У цей час наш пароплав дуже нахилився, і зображення капітана Гуда, що відчайдушно хитав головою, відбилося у дзеркалі, яке цієї миті опинилося над моєю головою.
— Як вам, я думаю, відомо, — вів далі сер Генрі, якщо людина помирає, не лишивши заповіту, і не має іншої власності, крім земельної, яка називається в Англії нерухомим майном, усе переходить до її старшого сина. Сталося так, що якраз у цей час, коли ми посварилися, помер наш батько, не лишивши заповіту. В результаті брат зостався без гроша, не маючи при цьому жодної професії. Звичайно, мій обов’язок полягав у тому, щоб забезпечити його, але на той час наші стосунки так загострилися, що, на мій сором (тут він глибоко зітхнув), я нічого для нього не зробив. Не те, щоб я хотів несправедливо вчинити з, ним, ні, я ждав, аби він зробив перший крок до примирення, а він на це не пішов. Вибачте, що я утруднюю вашу увагу всіма цими подробицями, але для вас усе повинно бути ясно. Правда, Гуд?
— Зрозуміло, — відповів капітан. — Я упевнений, що містер Квотермейн нікого у цю справу не посвятить.
— Звичайно, — сказав я, — ви можете бути певні. Треба сказати, що я дуже пишаюся тим, що вмію зберігати таємниці.
— Отож, — знову вів далі сер Генрі, у цей час у мого брата було на поточному рахунку кілька сотень фунтів стерлінгів. Нічого мені не кажучи, він узяв цю мізерну суму і під вигаданим ім’ям Невілля вирушив у Південну Африку з божевільною мрією нажити собі багатство. Це стало відомо мені вже пізніше. Минуло майже три роки. Я не мав жодних звісток про брата, хоча писав йому кілька разів. Звичайно, листи до нього не доходили. З плином часу я все більше й більше про нього непокоївся. Я зрозумів, містере Квотермейн, що таке рідна кров.
— Це правильно, — промовив я і подумав про свого Гаррі.
— Я віддав би половину свого багатства, щоб лише дізнатися, що мій брат Джордж живий і здоровий і я його знову побачу!
— Але на це надії мало, Куртісе, — уривисто сказав капітан Гуд, глянувши на сера Генрі.
— І ось, містере Квотермейн, чим далі, тим більше я тривожився, чи живий мій брат, і якщо живий, то як вернути його додому. Я вжив усіх заходів, аби його розшукати, внаслідок чого отримав вашого листа. Отримані звістки були утішливі, оскільки вони вказували, що донедавна Джордж був живий, але подальших повідомлень про нього нема. Коротше кажучи, я вирішив приїхати сюди і шукати його сам, а капітан Гуд люб’язно погодився мене супроводжувати.
— Бачите, — сказав капітан, — мені все одно робити нічого. Лорди Адміралтейства вигнали мене з флоту помирати з голоду на половинному окладі. А тепер, сер, ви, можливо, розповісте нам усе, що знаєте або чули про джентльмена на прізвище Невілль.
Розділ ІІ
ЛЕГЕНДА ПРО КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА
Я не квапився з відповіддю, набиваючи тютюном свою люльку.
— Так що ж ви чули про дальшу подорож мого брата? — спитав у свою чергу сер Генрі.
— Ось що мені відомо, — відповів я, — і до сьогоднішнього дня жодна жива душа від мене про це не чула. Я дізнався тоді, що він вирушає у копальні царя Соломона15.
— Копальні царя Соломона! — вигукнули разом обидва мої слухачі. — Де ж вони?
— Не знаю, — сказав я. — Мені тільки доводилося чути,? що кажуть про це люди. Щоправда, я якось бачив вершини гір, по той бік яких знаходяться копальні Соломона, але між мною і цими горами простягалося сто тридцять миль пустелі, і, наскільки мені відомо, нікому з білих людей, за винятком одного, не вдалося коли-небудь пересікти цю пустелю. Але, можливо, мені ліпше розповісти вам легенду про копальні Соломона, яку я чув? А ви дайте мені слово не розголошувати без мого дозволу нічого з того, що я вам розкажу. Ви згодні? У мене є серйозні підстави просити вас про це.