Але погляд його блукав по кімнаті: тут минули найкращі години його життя. Сюди він тікав із салонів і розкішних будуарів, не маючи сили зовсім відмовитись од них. Кожен куточок цієї кімнати був пов'язаний з безліччю щасливих хвилин, що глибоко запали в серце. Едвард затулив очі рукою.
— Так, це прощання, Бетті, — промовив він тихо. — Я повинен їхати.
— Ти жартуєш?
— Ні, це не жарти. Мене примушують до цього грошові труднощі.
— Тільки це, Едді?
Він здивовано подивився на неї.
— Так.
Вона посміхнулася.
— Чи не можу я, мілорде, допомогти вам кількома соверенами?
У неї просто не вкладалося в голові, щоб у представника роду Хакслі були якісь грошові труднощі.
— Мій батько наполягає, щоб я на досить довгий час виїхав до Америки. В Лондоні я не одержу від нього жодного пенні.
— В такому разі поїдемо в Америку. Це ж не так погано, Едді! Ми молоді і кохаємо одне одного. Що з нами станеться?
Він сумно посміхнувся.
— Якби все було так просто, моє миле дитя.
Вона злякано підхопилася.
— Ти хочеш їхати сам? Залишити мене?
— Ти приїдеш до мене пізніше, люба.
Вона заломила руки.
— Ні, скажи, що це неправда, Едді!
— Коли б тільки це було правдою, — застогнав Едвард.
Дівчина, нічого не розуміючи, пильно подивилася на коханого, його приголомшений вигляд підказав їй, що становище справді серйозне.
— Боже мій! Невже твої справи такі погані? Скажи мені все, Едді, все! Я ж твоя і ніколи не відступлюсь од тебе, що б не трапилось, — в її очах заблищали сльози.
— Що б не трапилось… — повторив він і затулив обличчя руками.
Бетті ніжно погладила його по голові.
— Тобі потрібні гроші?
Едвард мовчки кивнув.
— Багато грошей?
— Дуже багато… Якщо завтра вранці в мене їх не буде, тоді… А їх, безперечно, не буде. Ні, ні… тоді кінець усьому.
— Чому кінець? — схвильовано запитала дівчина. Едвард довго не наважувався сказати їй правду.
— Кінець моєму життю… нашому життю, — нарешті вимовив він.
— Це безумство, — вигукнула Бетті, охоплена страхом. — Ці безглузді грошові справи треба владнати. Чому твої батьки не допоможуть тобі?
— Батько взяв на себе мої зобов'язання. Але він… усього не знає…
— Ти щось приховав від нього. Кажи, Едді!
Лорд Хакслі похилив голову. Страх і сором, що вона побачить його справжнє обличчя, яке він досі ховав під маскою безтурботності й благополуччя, одібрав у нього мову.
Жахлива підозра виникла в дівчини. Може, він вчинив щось беззаконне? Її Едвард, молодий благородний лорд, якого з колиски оточували багатство й розкіш? Але вона одразу ж відкинула цю думку. Цього не може бути. Ось він сидить тут, втративши надію і віру в самого себе і навіть в неї, в ту, яка готова зробити все, щоб допомогти йому в біді. Бетті принесла невелику японську шкатулку.
— Едді! Ось мої прикраси. Ти подарував їх мені. Тепер вони стануть тобі в пригоді.
Він обхопив її обличчя своїми руками.
— Люба… це було б краплею в морі.
— А твої коштовності, твоя багата лондонська квартира, цей будинок, твої екіпажі, коні? Віддай усе за нове життя, яке ми почнемо разом.
— Те, чим я володів, давно вже не моє.
Вона опустила руки, але не хотіла здаватись.
— Едді! Можливо, мій брат зможе щось зробити для тебе?
Вогник надії спалахнув у його очах, та вмить і згас.
— Твій брат? — Лорд Хакслі розчаровано махнув рукою.
— Останні дні він не раз питав про тебе.
— Навіщо я йому?
— Брат хотів знати, як твої справи.
— Дивно.
— Нічого дивного! — Обличчя дівчини прояснилось. — У нього великі зв'язки, і він міг би…
— …і він теж не міг би зробити неможливого, — закінчив Едвард.
— У всякому разі ти повинен з ним поговорити, — наполягала Бетті. — Сьогодні ж!
Вона швидко вийшла в сусідню кімнату. Едвард чув, як Бетті дзвонила по телефону. Тепер напевне додзвонилася. Дівчина говорила так швидко, що він не розбирав слів.
Розмова тривала не більше двох хвилин. Коли Бетті повернулася, обличчя її сяяло. Вона обняла й поцілувала Едварда.
— Едді! Любий мій Едді! Тепер усе буде добре, — вигукнула вона, сама не своя від радості.
Він м'яко звільнився з обіймів і недовірливо глянув на неї.
— Ти думаєш?
— Брат сказав, що, мабуть, зможе допомогти і запросив тебе приїхати до нього. Зараз же. Я така рада!
Едвард зазирнув їй в очі.
— А ти нічого поганого не думаєш про мене, Бетті? Ти віриш в мене?