Кашбарн зблід. Похапцем зібрав речі на столі.
— Кольє! Давайте його, нарешті!
Едвард з презирством глянув на ювеліра, який не міг відірвати погляду од шкатулки, оббитої чорним оксамитом. В ній сяяли розкладені за розмірами в численних відділах різноманітні брильянти. Ця людина думала тільки про себе і свої коштовності. Здавалося, Кашбарн був зовсім байдужим до того, що життя його сестри в небезпеці.
— Ну! Давайте кольє! — вимагав Кашбарн. Недовірливий погляд його просвердлював Едварда наскрізь.
— У мене немає кольє, — грубо відповів той. — Місіс Хорткліф стало погано під час балу.
— У вас немає кольє? Я правильно зрозумів?
— Цілком правильно! А тепер дайте мені спокій! Я повинен подбати про Бетті. Не можна більше зволікати.
Кашбарн міцно ухопив Едварда за рукав.
— Ви вважаєте, що це слушний момент обдурити мене? Ні, друже, помиляєтесь! Кажу востаннє. Витягайте кольє!
Вони стояли один напроти одного. Погляди їх грізно зіткнулись.
— Для чого, власне, ви взяли з собою Бетті? — насторожено запитав Едвард. — Вона, очевидно, теж тільки експонат у вашій колекції?
Очі Кашбарна цинічно блиснули.
— Можливо.
Едвард з відразою вирвався. Він ладен був убити цю людину. Кашбарн, здавалося, відгадав його думки і трохи посторонився.
— Знайте… ви — дурень! — вигукнув він.
Та перш ніж Едвард встиг відповісти йому, двері каюти відчинилися. В супроводі двох чоловіків зайшов інспектор Томпсон.
Одним стрибком Кашбарн опинився біля столу.
— Ви помилились дверима, містер Коннор. Прошу вас, залиште мою каюту.
— Не Коннор… Інспектор Томпсон. Скотленд-ярд, — виправив той.
Ті, що супроводжували Томпсона, за його знаком відвели вбік приголомшеного ювеліра, щоб видно було речі на столі.
— Лорд Хакслі, — звернувся інспектор до блідого Едварда, — ви вже передали цьому… — він рухом голови вказав на Кашбарна, — цьому панові кольє місіс Хорт-кліф?
Один з агентів вказав на оббиту оксамитом шкатулку, яку перед тим Кашбарн тримав в руках.
— Ось corpus delicti[12], інспекторе! Надзвичайно багата колекція коштовного каміння найвищого гатунку. А ось і всі необхідні інструменти. Думаю, цього досить!
— Ви, мабуть, були впевнені, Кашбарн, — промовив Томпсон, — що ми не розгадаємо ваш хитромудрий план?
Іронічна посмішка скривила рот Кашбарна.
— Не розумію, що вам, власне, потрібно? Безперечно, це колекція коштовного каміння. Я їду в Америку, щоб запропонувати там свій товар. Хіба це заборонено? А щодо інструментів… то я ж, панове, ювелір. Хто має право заборонити мені займатися роботою, яка є моєю професією? Ваша старанність заслуговує похвали, однак раджу вам діяти обережніше при розкритті темних афер, які, можливо, справді мають місце на судні. Ім'я Френка Кашбарна — це достойне ім'я. Його знає й поважає весь Лондон, навіть найвищі кола, сер!
— А ім'я Хакслі ще достойніше, — промовив Томпсон, скоса глянувши на Едварда.
Едвард, затамувавши подих, спостерігав цю сцену так, наче дивився в театрі спектакль, до якого не мав ніякого відношення, де був тільки глядачем. Юнак ще не міг збагнути, що й сам він учасник спектаклю, що грає в ньому трагічну роль і що його грі вже настав кінець.
— Ви згодом каятиметеся в своїй поспішності, містер… Томпсон! — вигукнув Кашбарн.
— Крадені коштовності повинні бути тут. Обшукати каюту! — не даючи збити себе з пантелику, наказав інспектор.
— Ви не маєте на це права, сер!
— Я маю право діяти на цьому кораблі в разі необхідності, як вважатиму за потрібне. Можете поскаржитись капітанові, він поінформований про мої дії.
Кашбарн грюкнув кулаком по столу і крикнув:
— Кінчайте цю безглузду балаканину. Я йду на палубу! Судно потопає… Ось, слухайте, будь ласка! — Він вказав на коридор, де, очевидно, зчинилася паніка.
Звідти доносилися вигуки, дикі, сповнені жаху крики, тупіт сотень ніг. Звістку про катастрофу принесли пасажири третього класу.
В каюті збентежено перезирнулися і почали прислухатись.
— Це тільки навчальна тривога, — приховуючи занепокоєння, сказав інспектор. — Не викручуйтесь, Кашбарн. Ваша гра закінчена! — Він звернувся до агентів — Старанно обшукати каюту!
В цю мить Едвард підійшов до Томпсона і вийняв з кишені кольє.
— Ось кольє місіс Хорткліф, — вимовив він тихо, ледве вимовляючи кожне слово, наче знімав з себе важкий тягар. — Вона віддала його мені, коли їй стало погано… добровільно, без примусу.