— Ні.
— Ну й курс, скажу вам! Такого підвищення цін давно вже не було.
— Вугілля чи сталь?
— Звичайно. Знаєте, говорять про воєнні замовлення…
— Непогане діло.
— Ну, звичайно. Вірна справа, шановний!
— Гм… вірніша, ніж акції судноплавної компанії.
— Ви маєте на увазі Вайт-Стар?
— Зрозуміло. Ви ж бачите… «Титанік»… Я повертаю акції Вайт-Стар.
— Дякую, друже, тільки не мені. І все-таки я порадив би вам притримати їх! Точно ще нічого невідомо. Можливо, втрати не такі вже й великі.
— Ви гадаєте, що «Титанік» зможе повторити свій рейс на рекорд?
— Я маю на увазі падіння курсу Вайт-Стар.
— Ага! Значить, ви вважаєте, що не слід занадто поспішати з продажем?
— Думаю, не слід! Але мені час. Завжди поспішаєш! Що подієш, таке життя! Бувайте здорові.
Тільки через два дні після катастрофи в північній Атлантиці земну кулю облетіло перше офіціальне повідомлення: «Титанік» затонув. Загинуло понад тисячу п'ятсот пасажирів, офіцерів і матросів». Понад півтори тисячі!
Минуло три тижні.
Лакей вказав на відчинені двері кабінету з гіпсовими ангелами на стелі і розкішними золотими рамами на стінах між книжковими шафами.
— Екселенц запрошує!
Елегантно одягнений чоловік втомлено і невпевнено ступав по паркету. Волосся в нього було біле, наче сніг.
Екселенц сидів біля письмового столу і читав. Він підвів очі, пильно глянув на відвідувача і вказав на стілець.
— Історія з «Титаніком» не принесла мені нічого, крім неприємностей, сер Брюс. Не кажу вже про матеріальні збитки. Я дуже невдоволений, надзвичайно невдоволений.
— Я хотів тільки добра для нас усіх.
— Ви хотіли, не маю сумніву. Але як невміло була поставлена справа! Все було зроблено похапцем, необдумано, починаючи з занадто крикливої, багато обіцяючої реклами про пароплав і кінчаючи заходами безпеки, про які ми говорили з вами перед виходом «Титаніка» в море. Ви вважали їх чистісінькою формальністю, хоча я застерігав вас проти цього! — екселенц вставив монокль і відкрив справу «Титаніка».
Президент Вайт-Стар-Лайн втупив очі в свій манікюр.
— Якби можна було передбачити…
— Передбачати треба завжди, любий Ісмей. Розгляд справ слідчою комісією пошкодив нам більше, ніж провал з рекордом. Як ви могли бути таким легковажним, щоб примушувати командора Сміта та інших офіцерів після того, як…
— Я ніколи не примушував капітана. Я був тільки пасажиром. На капітанові лежала цілковита відповідальність, — захищався сер Брюс.
Екселенц насупився.
— Офіцер Лайтолдер і старший інженер Белл показали проти вас. — Він ляснув рукою, по папці. — Ваші виправдання перед комісією викликали осуд і хвилю незадоволення. В очах громадськості справжній винуватець — ви. Не капітан Сміт, а ви — представник судноплавної компанії! Такого ще не бувало. Цю помилку вибачити не можна. Крім того, згадали, як ви врятувалися…
— Що ж, я повинен був потонути? Монокль екселенца блиснув.
— Кажуть, що на борту лишалися ще діти й жінки, коли ви сіли в шлюпку.
— Вам доводилося коли-небудь переживати аварію на морі, екселенц?
— Ні. Подробиці мене абсолютно не цікавлять.
— Але я теж тільки людина!
Екселенц одвернувся і глянув у відчинене вікно. В Лондоні була весна. На деревах і кущах уже розпукувалися бруньки. На вітах весело співали пташки.
— Ви теж тільки людина? Це не виправдання для сера Брюса Ісмея перед світом. Ви високо літали… та низько сіли. В цьому ваше лихо, шановний! — Він похлопав рукою по справі «Титаніка».
Обличчя сера Ісмея посіріло.
— Я розраховував на вас, екселенц. Кінець кінцем, у нас спільні інтереси.
— З тими, хто програв, нема бажання вести справи.
Запала важка мовчанка. Сер Брюс дивився на чоловіка за письмовим столом, який, не звертаючи на нього ніякої уваги, знову поринув у роботу. Президент промовив:
— Я розумію.
Прощаючись, екселенц хитнув головою і взяв нову справу.
Ісмей підвівся, зачекав трохи, але екселенц не поворухнувся. Сер Брюс злегка вклонився і, спотикаючись, вийшов.
Він одіслав екіпаж, що чекав його, і повільно пішов уздовж вулиці, його постать розпливлася в сутінках, стала безформною тінню, такою, як і постаті тих, ща лишилися на дні океану. Освітлені фосфоресціючими морськими потворами, вони тихо погойдувалися в залах і коридорах величезного корабля, прекрасного, найшвидкохіднішого корабля світу. На його капітанському містку все ще стояв старий чоловік з нерухомими очима і, здавалося, вів судно до нової далекої мети. Це Джон Едвард Сміт, командор Вайт-Стар-Лайн, капітан «Титаніка». За законом його визнали винним у загибелі корабля і в смерті півтори тисячі чоловік…