— Ви думаєте, що вона бігає за ним?
— А ви, люба, не думаєте? В цьому немає сумніву. В Лондоні всі дівчата й заміжні жінки закохані в лорда Едварда. В один прекрасний день усе це може скінчитися нечуваним скандалом. Або якийсь ревнивий чоловік пристрелить красуня Едварда, або два суперники кинуться один на одного, або…
— Ради бога, облиште, люба! Хіба не можна якось запобігти нещастю?
— Запобігти? У вас добре серце. Тоді треба вислати цього Адоніса з Лондона. Але зробити це не так легко. Рід Хакслі один з найстародавніших у країні.
— Старий Хакслі повинен вплинути на сина своїм авторитетом.
— Це неможливо! Він зовсім не виїжджає з свого замка в Уельсі: зайнятий дуже важливою справою — розведенням троянд, — не без іронії зауважила леді Ерлінгтон.
Дами вже наблизилися до залу гравюр. Пройти, не привітавшись, було незручно. Вони з явним задоволенням завернули до молодої пари. Лорд Хернет і сер Джоель рушили за ними, сповнені почуття власної гідності.
— На які, власне, кошти живе лорд Едвард? — тихо запитав сер Джоель.
Лорд Хернет посміхнувся.
— На мільйони свого батька.
— Я чув, ніби в молодого Хакслі дуже великі борги.
— При таких витратах; як у нього, це не дивно. Але не осуджуватимемо його. Ми теж були колись молодими. Правда ж? До речі, Ріта Вудбері справді чарівна.
— Ви не боїтесь, що ці слова може почути ваша дружина? — посміхаючись сказав Джоель.
Графиня Вудбері і лорд Едвард з виразом холодної ввічливості на обличчях чекали зустрічі, проте це не перешкодило леді Ерлінгтон вилити на них цілий потік слів.
— Моя люба графине, ми дуже раді, що зустріли вас тут. Добрий день, лорд Едвард! Як великодушно з вашого боку витягти в світ нашу чарівну Ріту. Граф заклопотаний страйком шахтарів і йому, звичайно, ніколи. Це жахливо!
— Лорд Едвард пояснював мені техніку різьблення по дереву, — відповіла графиня, дивлячись прямо в бігаючі очі обох дам.
— О, це цікаво, — втрутилася в розмову леді Хернет і здивовано повела очима по стінах, наче тільки тепер побачила картини. — Тоді просто нечемно заважати вам…
Вона безсоромно глянула на лорда Хакслі. Той вклонився із звичайною світською посмішкою.
— Високошановна леді Хернет, я був би щасливий при нагоді передати вам свої скромні знання в галузі сучасного мистецтва.
— Мені? Правда? — проворкувала вона.
— Ви вже оглянули виставку?
— Ми ситі нею по зав'язку, — незадоволено буркнув лорд Хернет, ясно даючи зрозуміти, що він помітив недвозначний погляд своєї дружини.
Графиня Вудбері посміхнулась.
— Ми якраз зібралися виходити, — сказала леді Ерлінгтон. — Ми просто захоплені! Яка чудова ідея виникла в герцогині Мервіл — влаштувати виставку сучасного мистецтва на користь бідних художників.
Сер Джоель витяг годинника. Це був знак кінчати розмову. Гаряче запевняючи, що незабаром вони знову побачаться, обидві жінки^розпрощалися і поспішили до виходу. Чоловіки рушили за ними, і їхні думки вже цілком переключилися на їжу.
Лорд Едвард подивився їм услід.
— Сьогодні, як на зло, нам зустрічаються найзавзятіші плетухи.
— Не будьте дитиною, Едварде, нехай собі потішаться, — промовила графиня.
Зітхнувши, вона відкинулася на червоні подушечки і ніжно глянула на молодого лорда з-під опущених вій. Він стояв перед нею у світло-сірому костюмі з рожевою гвоздикою в петлиці модного піджака, злегка спираючись на тростину з індійського бамбука і трохи схиливши голову, вкриту густим чорним волоссям. Лорд не відзначався якоюсь особливою красою, але в його блакитних очах ховалася дивна чарівна посмішка, проти якої не могла встояти жодна жінка. Ця посмішка була його хворобою, як одного разу жартома поскаржився він друзям.
— Едварде, — прошепотіла графиня. — Завтра я їду в свій маєток. Ви не могли б супроводжувати мене? Я така самотня…
— Можливо, Ріто, — відповів лорд, і його звична посмішка, наче блискавка, пройняла її. Та в цю мить лордові зовсім не хотілося посміхатися. Думки його були десь далеко звідси, якась турбота поклала суворі зморшки навколо рота.
— Що з вами, Едварде? Ви не такий, як завжди. Я помітила це ще ранком у парку.
— Заспокойтеся. Нічого зі мною не сталося. Пробачте мою неуважність, — відповів він, втупивши очі в золотий з вензелем набалдашник тростини.
— Ні, ні, Едварде. Не крийтесь від мене. Що вас пригнічує?
— Я засмучений тим, Ріто, що побачу вас тільки завтра вранці, — відповів юнак посміхаючись і нахилився до графині.
Ріта схопила його руку і притисла до себе.