Тарас Лютий
Корабель шаленців
Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства
Кінець
Починати з кінця безглуздо, а отже, це є проявом шаленства. Але саме тому є всі підстави назвати вступ до твору про шаленство кінцем.
Зрештою, писати вступ до будь-чого — це остання справа. Зазвичай і до власного твору вступ пишеш, коли сам твір уже написано, а до твору іншого автора це завжди так. Направду, вступ завжди пишемо наприкінці, а значить не така вже й безглузда річ назвати вступ кінцем.
Але вступ до твору іншого автора є кінцем і в іншому сенсі. Такий вступ — це певною мірою «вбивство автора», це кінець для нього. Адже життя для автора як автора — це звучання його неповторного голосу. Коли ж його голос замовкає, аби дати змогу прозвучати чужому голосу, то й автор йде зі сцени. Про нього говорить хтось інший — друг, ворог, критик, прихильник. У кожному разі — хвала це чи лайка, — це вже не голос автора. Тому навіть другу можна заспівати: «Це кінець, прекрасний друже!»
Утім, у цьому кінці — новий початок. Думка автора запліднює думку когось іншого і зазнає нового життя. А ще сам автор може бути здивований неочікуваним сприйняттям власної думки. Зрештою, нові інтерпретації надають твору нове життя. Інтерпретації навіть невідомі, ба більше, незрозумілі самому авторові. Тож у вимірі культури кінець ніколи не буває остаточним. Парадокс культури полягає в тому, що вбивство тут завжди дарує нове життя тому, що вбивають. Що потужніше критика, то більшу зацікавленість викликає критикований твір. Це і є шаленство культури. Розірваний на шмаття Діоніс оживає з новою силою. Нищівний погляд критика, як погляд медузи Горгони, вбиває і водночас увічнює в застиглій формі. До того ж в інформаційному просторі, як у несвідомому, важить не так плюс і мінус, як частота появи. Негативна реклама часто є ефективнішою за позитивну. Шаленство скандалу приваблює більше за спокійний плин щоденної рутини. Це дуже добре знають політтехнологи й продюсери з шоу-бізнесу. З іншого боку, навіть поганий апологет чи критик може зазнати нового життя завдяки таланту того, кого він вихваляє чи критикує. Тож коли пишеш про твір іншого автора, зухвало сподіваєшся на продовження й власного життя у вимірі культури.
Підхід Лютого до шаленства нагадує мені підхід Еліаде до ієрофанії. Еліаде шукає прояви священного в різних релігіях і створює неповторний «Трактат з історії релігій», у якому важить не так хронологія і послідовність, як наявність схожих ієрофаній в абсолютно несхожих релігійних досвідах. Топографія замість хронології, історія не як фіксація плину часу, а як оповідка про те, що виринає в різні часи в різних місцях. Еліаде захоплює читача розмаїттям місць, знанням про невідомі культи й розлогою бібліографією. Лютий зосереджується здебільшого на загальновідомих сюжетах, спирається не на такий уже великий обсяг літератури, але намагається відшукати в цьому матеріалі сліди доволі специфічного феномена. Це робота на мікрорівні, де важать найдрібніші деталі: скерування погляду, дихання, жест. Еліаде йдеться про священне, Лютому йдеться про шаленство. Втім, шаленство може бути проявом священного, шаленство може бути святим. До того ж шаленство може бути не лише святим, воно може бути мудрим і красивим. Так народжуються три головні сюжети твору: шаленство в релігії, шаленство в філософії, шаленство в мистецтві.
Є різні прояви шаленства в релігії, і автор пише про шаленство в стародавніх язичницьких культах, шаманізмі, буддизмі й ісламі. Він також пише про феномен юродства у християнстві. Втім, мені ближчий образ Христа як «святого простака». Історія про божого сина, що через власну святу простоту дозволив розп’яти себе, вмер у стражданнях, а потому воскрес, перевершує всі наші уявлення про священне шаленство. Цьому образу в дохристиянському світі відповідає хіба що образ філософа, який свідомо йде на смерть.
Цей філософ — Сократ, «комічний дурень», який упродовж усього життя, жартуючи, намагався позбавити людей примітивних упереджень і в такий спосіб допомогти їм встигнути щось дізнатися про цей світ за той недовгий час, що їм судився в ньому прожити. Він і власну смерть перетворює на жарт. Останні слова Сократа — прохання віддати півня Асклепію. Мовляв, я не помру, а одужаю, позбувшись тіла, тож віддайте відповідну жертву богу здоров’я.